Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Решту зими князь недугував; він таки видужав, але серцевий щем у ньому скнів і далі. «До лиха! — сказав він собі. — Чого ж я топчуся з Інститутом? Пустити це на самоплив, то я ще помру, перш ніж мене оберуть. А це була б непоправна дурниця».

Він написав для «Ревю де Де Монд» статтю про політику останнього двадцятиліття і кілька разів висловився з похвалою про маркіза де Норпуа. Маркіз візитував князя і подякував йому. Він сказав, що не знає, як йому і віддячитися. Князь сказав собі, як сказав би той, хто черговий раз переплутав кнопку: «Ні, знов не ту натиснув». Тяжко сапаючи, поки проводжав гостя, він думав: «Достолиха! Ці зухи заженуть мене в могилу, а потім уже оберуть. Мерщій до діла!»

Того самого вечора князь спіткав маркіза де Норпуа в Опері.

— Любий амбасадоре! — сказав він. — Вранці ви казали, що не знаєте, як мені віддячитися; це очевидна пересада, ви нічим мені не завдячуєте, але я дозволю собі бути неделікатним і ловлю вас на слові.

Маркіз де Норпуа цінував князеву тактовність не менше, ніж князь цінував тактовність його власну. Він одразу зрозумів, що князь фон Фаффенгайм хоче звернутися до нього не з проханням, а з пропозицією, і з привітною усмішкою наставив вуха.

— Так, ось зараз ви побачите, якою мірою я нескромний. Я маю прив’язання до двох жінок, ««але прив’язання неоднакове (як це ви зараз зрозумієте), і обидві вони недавно перебралися до Парижа і збираються тут осісти. Одна з них моя дружина, а друга велика дукиня Йоанна. Вони хочуть дати кілька обідів на честь англійського короля та королеви, і щиросерда їхня мрія — рекомендувати своїм гостям жінку, яку вони, бувши з нею незнайомі, вельми шанують. Визнаю, я не знав, на яку ступити: як уволити їхнє бажання? Аж це, чисто випадково, дізнаюся, що ви з нею знайомі; мені відомо, що вона живе відсторонено, приймає мало кого, happy few 9 9 Небагатьох щасливців (англ.). , але ж ви так добре до мене ставитеся, і якщо ви мені допоможете, то я певен, що вона дозволить вам запросити мене до неї, щоб я передав їй прохання дукині та княгині. Може, вона згодилася б прийти на обід на честь англійської королеви, і, хто знає, чи не потішимо ми її, запропонувавши провести з нами Великодні свята в Больє у великої дукині Йоанни? Звати цю особу маркіза де Вільпарізіс. Визнаю, що надія стати завсідником цього бюро дотепности зігріла б мене, винагородила за відмову підтримати мене на виборах до Академії. Адже у неї теж своєрідна академія інтелекту і витворної розмови.

З превеликою радістю князь відчув, що натиснув цим разом потрібну кнопку і що кнопка клацнула.

— А чому ви гадаєте, любий княже, що одне виключає друге? — спитав маркіз де Норпуа. — Салон, про який ви мовите, і Інститут чудово поєднуються між собою, салон — це справжній розсадник академіків. Я перекажу ваше прохання маркізі де Вільпарізіс, і вона, звичайно, буде потішена. А ось щодо обіду у вас, це вже, мабуть, важче. Вона вибирається з дому нечасто. Я вас відрекомендую, а вам і карти в руки. Головне, не зрікайтеся

Академії; за два тижні я снідаю в Леруа-Больє, без котрого жодні вибори не обходяться, а потім ми вирушимо на важливе засідання; я вже розмовляв із ним про вас, ваше ім’я, йому, звісно, відоме. Він висував деякі заперечення. Але нині йому потрібна підтримка моєї групи на найближчих виборах, і я перебалакаю з ним ще раз; я йому скажу відверто, які у нас із вами щирі взаємини, і я від нього не потаю, що як ви кандидуватимете, то я попрошу за вас усіх моїх приятелів (князь полегшено зітхнув), а що я маю приятелів — це він знає. Якщо я зможу розраховувати на його сприяння, виходить, шанси ви матимете сприятливі. Того дня приїздіть о шостій до маркізи де Вільпарізіс, я вас до неї проведу і розповім вам про мою вранішню розмову.

Ось чому князь фон Фаффенгайм явився з візитою до маркізи де Вільпарізіс. Коли він заговорив, я зазнав глибокого розчарування. Окремі й загальні риси доби виразніші за національні риси, — так, скажімо, в енциклопедії, де вміщено мало не автентичний портрет Мінерви, Лейбніц у перуці та брижах мало чим різниться від Маріво чи Самуїла Бернара, — але я й гадки не мав, що деякі національні риси яскравіші за кастові. Отож ці особливості передавалися не словами, в яких я сподівався уловити пурхання ельфів і танок кобольдів, а їхньою транспозицією, яка свідчила про поетичне походження прибульця, тим, як рейнграф, маленький, багровий і череватий, уклонившися маркізі де Вільпарізіс, промовив: «Допритень, бані марґізо» — з акцентом при-дверника-ельзасця.