Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— А ви, пане графе, — звернувся Блок до д’Аржанкура, якому його рекомендовано вкупі з іншими візитерами, — ви, звичайно, дрейфусар? За кордоном усі дрейфусари.

— Ця справа торкається лише французів, еге ж? — озвався граф д’Аржанкур з тим особливим нахрапом, який полягає в приписуванні розмовникові думки, якої той не поділяє, бо допі-ро висловив протилежний суд.

Блок спік рака; граф д’Аржанкур позирнув навколо з глузливою усмішкою, і ця поглумка стосувалася Блока, коли ж він, зрештою, зупинив погляд на своєму приятелеві, то всміхався уже лагідніше, щоб мій друг не гнівався на його таки гостру репліку. Дукиня Ґермантська щось шепнула графові д’Аржанкуру, що саме, я не розчув, але, мабуть, це пов’язувалося з Блоковою вірою, бо в цю хвилю по личку її майнув вираз, який зі страху, що почує той, про кого ми говоримо, набуває відтінку непевнос-ти й фальшивости, і в якому весела цікавість поєднується з недоброзичливою цікавістю до розбору людей геть-то нам чужих. Щоб відігратися, Блок звернувся до дука де Шательро: «Ви француз, ваша високосте, і вам точно відомо, що за кордоном*усі дрейфусари, хоча вважається, що у Франції нічого не відають про те, що діється за кордоном. З вами розмовляти можна, це мені казав Сен-Лу». Але молодий дук відчував, що всі тут завзялися проти Блока, та ще й, як і багато хто, він підібгував хвіст у вищому світі, а тому відповів химерно і ядуче, мабуть, атавістично перебравши цей дух у пана де Шарлюса: «Даруйте, але сперечатися з вами про Дрейфуса я не збираюся, бо маю засаду: розмовляти про такі справи лише з Яфетовими потомками». Всі усміхнулися, а Блок ні, але не тим, що не любив збиткуватися зі свого семітського кореня, з того, що його предки з-під гори Синай. Замість фрази, якої він, безперечно, не встиг припасти, внутрішня машина, клацнувши, викинула з його уст щось зовсім інше. Він тільки здобувся на такі слова: «А звідки це вам відомо? Хто вам сказав?» — ніби йшлося про те, що він син галерника. І в цьому подиві було навіть щось простодушне: як же йому не знати, що його прізвище не християнське, не знати, яка його зовнішність.

Не зовсім вдоволений заявою маркіза де Норпуа, Блок підійшов до архіваріуса і спитав його, чи не одвідують маркізу дю Паті де Клам і Жозеф Рейнак. Архіваріус нічого не відповів, він був націоналіст і протуркав вуха маркізі, що небавом дійде до громадянської війни і що маркіза повинна шануватися при доборі знайомих. У нього ворухнулася підозра: чи не емісар цей Блок, підісланий синдикатом шпигувати, і він підійшов до маркізи де Вільпарізіс та й розповів, про що його запитував Блок. Маркіза визнала, що Блок насамперед погано вихований і що він може нашкодити де Норпуа. Заразом їй хотілося потішити архіваріуса, єдину людину, якої вона побоювалася і яка її на розум навчала — без особливого, втім, успіху (вранці він читав їй у «Пті журналь» статті Жюде). Ось чому вона вирішила натякнути Блокові, щоб він сюди не повертався, і завиграшки знайшла у своєму світському репертуарі сцену, де велика пані випихає гостя за поріг, сцену, в якій не конче мають фігурувати, як можна б собі уявляти, владно простягнена рука та вогненний погляд. Коли Блок підійшов прощатися, маркіза, занурена у великому фотелі, не могла перебороти дрімоти. Млисті її очі відсвічували кволим, прегарним блиском перлин. Своїм прощанням Блок викликав на личку маркізиному млосну усмішку, але не вирвав з її уст ані слова, і руки вона йому не подала. Ця сцена великим дивом здивувала Блока, та що свідків було багато, то затягувати її він вважав невигідним для себе і, щоб розворушити господиню, сам подав їй руку. Цим він завдав їй жалю. А проте, на догоду архіваріусові і всьому таборові антидрейфусарів та з бажання віднадити Блока, вона приплющила очі.

— Здається, спить, — сказав Блок архіваріусові, а той, відчуваючи маркізину підтримку, надувся. — Моє шанування, пані! — гукнув Блок.

Маркіза ледь ізшилила губи, наче смертениця, яка силкується щось вимовити, але нікого не впізнає. Аж це, воскреснувши, жива-живісінька, повернулася до графа д’Аржанкура, поки Блок ішов собі, переконаний, що маркіза «маразматичка». Цікавість і хіть з’ясувати, що б усе це означало, привели його до маркізи через кілька днів. Вона зустріла його дуже гостинно, бо була добра жінка, бо архіваріуса вже не було, бо їй дуже залежало на тому, щоб Блок поставив у неї п’єску, бо врешті вона добре зіграла ролю великої пані, на звання якої важила, зіграла так, що всіх зачарувала і того ж вечора викликала поговори в різних салонах, ось тільки пояснення, яке давалося цій події, розминалося з правдою.