Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Чи це припадком не Сар Пеладана? — спитав історик Фронди, бажаючи показати, який у нього вибагливий смак і що він стежить за культурним життям, але спитав так тихо, що його репліка потонула.

— О, ви знаєте «Семеро принцес»? — спитала дукиня у пана д’Аржанкура. — Мої вітання! Я знаю лише одну з них, усе це відбило мені охоту знайомитися з шістьма іншими. А що як вони скидаються на ту, яку я бачила?

«Що за дуринда! — помислив я; дукиня розсердила мене тим, що була зі мною холодна, і тепер я відчував зловтіху: ага, так ти не розумієш Метерлінка! — І це через неї я щоранку відмірював стільки кілометрів! Ні, даруйте! Вона для мене більше не існує». Ось що я казав собі, казав не те, що думав; я говорив аби говорити, коли нас щось так хвилювало, що, полишений на самого себе, ти рвешся за браком іншого співрозмовника балакати з самим собою, але нещиро, як із чужим.

— У мене нема слів, щоб усе це описати, — вела далі дукиня, — далебі, можна було луснути зо сміху. Сміху справді було багато, навіть забагато; актрисочці це не сподобалося, а Робер, відтоді Робер дихає пеклом на мене. Ну, а я не шкодую: якби все зійшло гладесенько, панна, чого доброго, знов би заявилася до мене, — можу собі уявити, як би раділа Марі-Енар.

Так звано у родині Роберову матір, пані де Марсант, удову по Енару де Сен-Лу, на відміну від її кузини, принцеси Ґермант-Баварської, теж Марі, до імені якої її сестринці, кузени та шваг-ри додавали, аби не сплутати, або ім’я її чоловіка, або друге її ім’я, от і виходило: Марі-Жільбер або Марі-Едвіж.

— Почати з того, що напередодні було щось ніби репетиція, теж, я вам скажу, розривка! — іронічно провадила дукиня Ґер-мантська. — Уявіть собі: вона подавала репліку, навіть чверть репліки, а потім замовкала; мовчання тривало, — без брешеш, — п’ять хвилин.

— Ой-ой-ой! — вигукнув граф д’Аржанкур.

— Я дуже ввічливо дозволила собі зауважити, що це може видатися трохи дивним. А вона відповіла дослівно: «Артисти завжди повинні говорити так, ніби це вони самі щойно створили». Якщо вдуматися, то це геніально!

— А вірші вона, як на мене, читає незле, — сказав хтось із молодиків.

— Вона нічого не тямить у віршах, — заперечила дукиня Ґер-мантська. — Зрештою мені не треба було її слухати. Досить було її появи з лілеями! Я, як оті лілеї побачила, зразу зрозуміла: вона нездара!

Усі засміялися.

— Тьотю! Ви на мене гніваєтеся за колишній жарт зі шведською королевою? Я прийшов на перепросини.

— Ні, не гніваюся; можеш навіть під’їсти, як ти голодний.

— Ну, пане Вальнер, будьте за госпосю, — пожартувавши, як завжди у таких випадках, звернулася маркіза де Вільпарізіс до архіваріуса.

Дук Ґермантський устав з крісла, біля якого лежав на килимі його капелюх, і, оглянувши подані йому тарілочки з печивом, зостався, очевидно, задоволений.

— Залюбки! Тепер я вже відчуваю себе як удома в такому шляхетному товаристві і візьму ось оцю бабку, мабуть, вони дуже смачні.

— Ви чудово виконуєте обов’язки госпосі, — сказав архіваріусові граф д’Аржанкур — бажаючи догодити маркізі де Вільпарізіс, він підхопив її жарт.

Архіваріус почастував тістечками історика Фронди.

— Ви бездоганно виконуєте свої обов’язки, — сказав історик з ніяковіння і на те, щоб завоювати спільну симпатію.

Він ковзнув спільницьким поглядом по тих, хто, як і він, узяв на озброєння маркізин жарт.

— Скажіть, тітонько, — спитав дук Ґермантський у маркізи де Вільпарізіс, — хто цей статечний добродій, який виходив, коли я ввійшов? Мабуть, я з ним знайомий, бо він уклонився мені низьким уклоном, а я ніяк не міг пригадати, хто він. Ви ж знаєте, я завжди плутаю імена, це дуже прикро, — додав він удоволеним тоном.

— Пан Леґранден.

— А! Оріана має кузину, її мати, якщо я не помиляюся, з дому Ґранден. Так, так, я тепер розумію: це Ґрандени де л’Епрев’є.

— Ні, — заперечила маркіза де Вільпарізіс, — він до них зовсім не причетний. Це просто Ґрандени. Ґрандени, та й край. Але їм би хотілося бути всім, чим завгодно. Сестра цього пана — пані де Кам-бремер.

— Годі, Базене, ви ж добре знаєте, про кого мовить тітонька! — обурено вигукнула дукиня. — Це ж брат тієї травоїдної ве-летки, яку ви хтозна-навіщо прислали до мене. Вона просиділа годину, я думала, збожеволію. Але йіершу, коли до мене ввійшла незнайомка, схожа на корову, вона здалася мені божевільною.

— Даруйте, Оріано, вона спитала мене, в які дні ви приймаєте, — не міг же я їй не відповісти, а потім, ви перебільшуєте: на корову вона не схожа! — жалісливим голосом промовив дук, а сам у цей час нишком від неї з усмішкою глянув на присутніх.