Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Пане амбасадоре! — озвалася маркіза де Вільпарізіс до де Норпуа. — Дозвольте вас познайомити з цим паном. Пан Блок, маркіз де Норпуа. — Загалом вона не жалувала маркіза де Норпуа, а тут назвала його «пан амбасадор» за правилами доброго тону, бо схилялася перед рангом посла, схилялася з маркізового наусту, і, нарешті, на те, щоб показати, що в неї особлива манера ставитися до цього мужчини, менш невимушена, церемонніша, яка в салоні пишної дами, відрізняючись від її вільного поводження з іншими його візитерами, вказує на те, що це її коханець.

Маркіз де Норпуа утопив синь своїх очей у білій бороді і, низько зігнувшись своєю високою постаттю, буркнув: «Дуже радий», а Блок хоч і був зворушений, та все ж йому здавалося, ніби славетний дипломат надто з ним поштивий, і похопився перевершити його: «Ні, що ви, це я дуже радий!» Проте маркізі де Вільпарізіс здалося, ніби цієї церемонії, — маркіз де Норпуа повторював її ради старовинної своєї подруги з кожним новим гостем, якого вона йому рекомендувала, — для Блока недостатньо, і вона сказала Блокові:

— Розпитайте його про що завгодно, заберіть його звідси, якщо хочете; йому буде дуже приємно поговорити з вами; здається, ви хотіли побалакати з ним про Дрейфусову справу, — додала вона, не вельми задумуючись над тим, чи справить ця розмова втіху маркізові де Норпуа, але ж %їй не спало на думку, перш ніж висвітлити портрет дукині де Монморансі для історика, запитати всіх інших, чи їм цікаво подивитися його, або спитати їх, чи хочуть вони чаю, перш ніж почастувати.

— Говоріть з ним голосно, — сказала маркіза Блокові, — він приглухуватий, але відповість на всі ваші запитання. Він близько знав Бісмарка, Кавура. Правда, пане амбасадоре, — посилила вона голос, — ви добре знали Бісмарка?

— Що у вас на робочому столі? — спитав маркіз де Норпуа, поглянувши на мене ласкаво і щиро ручкаючися зі мною. Я скористався з цієї оказії, щоб прислужитися йому і звільнити його від капелюха, якого він для більшої врочистосте захопив і в якому я впізнав свій. — Ви мені показували одну штучку, але в ній було щось надумане, ви там нахимерили, я відверто висловив свою думку: вона була не варта витрачених на неї зусиль. Чим же ви порадуєте нас нині? Ви захоплюєтеся, якщо пам’ять мене не зраджує, Берґоттом.

— Берґотта не займайте! — скрикнула дукиня.

— Таланту маляра я в ньому не заперечую, тут двох думок бути не може, пані дукине. Він орудує чеканом, уміє травити офорти, але він не Шербюльє, на щирі полотна його не стане. І взагалі мені здається, що в нашу добу відбувається змішання жанрів і що справа повістяра плести інтригу і покріплювати серця, а не чапіти над віньєтками та безконечниками. Я зустрінуся з вашим батьком у нашого зацного А. Ж., — додав колишній посол, звертаючися до мене.

Бачучи, як він розмовляє з дукинею Ґермантською, я був грів надію, що він, не допомігши мені потрапити до Сванна, може, нині приведе мене до дукині. «Ще одне моє велике захоплення, — сказав я йому, — це Ельстір. Дукиня Ґермант-ська, здається, має його картини, зокрема дивовижний пук редиски — я бачив його на виставці, і мені страшенно кортить побачити ще раз! Це шедевр!» Справді, якби на мій смак зважали і поцікавились, яка моя улюблена картина, я назвав би пук редиски. «Шедевр? — вигукнув маркіз де Норпуа здивовано і вражено. — Але ж це не картина, це шкіц (він мав рацію). Якщо ви називаєте шедевром соковито зроблений накрес, то що ж ви тоді скажете про «Діву» Ебера або про Даньян-Бувре?»

— Я чула, як ви спровадили Роберову приятельку, — потому як Блок відвів посла набік, сказала тітці дукиня Ґермантська, — по-моєму, тут шкодувати нема чого, це істна страхіть, вона не має за гріш таланту, до того ж, це просто карикатура.

— А хіба ви її бачили, пані дукине? — спитав граф д’Ар-жанкур.

— А хіба ви не знаєте, що перш ніж вийти на сцену, вона виступала в мене? Але я цим не пишаюся, — сказала, сміючись, дукиня Ґермантська, зрадівши ще й нагоді показати, скоро вже заговорили про цю актрису, що вона перша побачила, як та дебютантка смітилася. — Ну, мені пора, — нараз кинула вона, не рушаючи з місця.

Вона побачила, що вступив її чоловік, і ці її слова натякали на комізм її становища, ніби це була пошлюбна візита вдвох, але аж ніяк не на стосунки, часто нелегкі, між нею і великопанським підтоптаним зухом, який любив молодитися. Кидаючи по густій масі тих, хто зібрався за чайним столом привітні, лукаві і дещо засліплені променями вечорового сонця погляди своїх маленьких округлих зіниць, схожих на ті кружальця, в які, націлившися, несхибно влучав такий гарний стрілець, як він, дук пробирався з зачарованою й обережною загайністю, ніби бентежачись у цьому пишному зібранні, він боявся наступити на чиюсь сукню і перебити розмову. Застигла на його виду хмільна усмішка, усмішка доброго короля Івето, а також пущена пливти біля його грудей, буцімто плавник акули, рука з напівзігнутими пальцями, якою він підряд ручкався і з давніми своїми приятелями, і з тими, кого з ним знайомлено, дозволяли йому, без зайвого жесту, не перериваючи доброзичливого, недбалого і царського походу, ущедряти всіх, хто тягнувся до нього, лепетанням: «Добривечір, мій голубе; добривечір, любий друже; дуже радий вас бачити, пане Блок; як ся маєте, д’Аржанкур?», і тільки мене, зачувши моє ім’я, він ощасливив особливою увагою: «Добривечір, мій юний сусіде! Як ся має ваш батько? Яка то зацна людина! Ви ж знаєте, ми з ним нерозлийвода», — додав він, щоб мені підхлібити.