Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я не міг тут йому прислужитися. Облишивши зі мною шушу-катися, Блок на ввесь голос попросив дозволу відчинити вікна і, не чекаючи на відповідь, рушив на світло. Маркіза де Вільпарізіс зупинила його, мовлячи, що в неї застуда.

— Хіба свіже повітря зашкодить? — спитався Блок, розчарований. — Надворі ж тепло!

Засміявшися, він обвів поглядом гостей, ніби шукаючи підтримки у своїй змажці з маркізою де Вільпарізіс. Серед цих добре вихованих людей він її не знайшов. Глянувши козирем і нікого не запаливши, він погасив свій погляд і споважнів. Визнаючи свою поразку, заявив:

— Тут принаймні двадцять два ступні, а то й усі двадцять п’ять! Та й не дивно. Я аж упрів. Але я не можу, як премудрий Антенор, син річки Алфей, поринути в отчі води, аби, перш ніж сісти до блискавої купелі й умаститися пахущою мастю, зупинити пітнявість. — І, заспокоюючи людську потребу агітувати інших, доводячи корисність медичних порад, перевірену на самому собі, Блок додав: — Ну, як, по-вашому, так ліпше!.. Я маю діаметрально протилежний погляд. Ось чому в вас застуда.

Майбутньому знайомству з маркізом де Норпуа Блок неабияк зрадів.

— Я б охоче, — озвався він, — поговорив з маркізом про Дрейфуса. Я погано знаю ментальність людей, подібних до нього; інтерв’юювати такого зубра дипломатії, це було б дуже пікантно, — завершив він саркастично, щоб не здалося, ніби він поступається чимось послові.

Маркізі де Вільпарізіс не подобалося, що Блок так гримотить, але вона одразу ж заспокоїлася, побачивши, що архіваріус, через чиї націоналістичні погляди вона як на терню сиділа, тримався далеко від Блока, щоб його почути. Блок шокував її більше, коли той, підмовлюваний демоном погандго виховання, який спершу його засліпив, щоб він бачив не далі за свого носа, зі сміхом спитав, згадавши батьківський жарт:

— Чи це не його вчена розвідка, де доводиться, що Російсько-японська війна неминуче завершиться перемогою росіян і розгромом японців? Чи він уже не здитинів? Мабуть, то я бачив його: перш ніж сісти в крісло, він спочатку замірявся, а потім ковзнув до нього, як на роликах.

— Бути цього не може! Хвилинку! — сказала маркіза. — Не розумію, чого він там копається.

Маркіза задзвонила; коли лакейчук ввійшов, вона, позаяк ні від кого не приховувала і навіть любила показувати, що її давній приятель майже весь час пропадає в неї, сказала:

— Попросіть пана де Норпуа прийти сюди, він розбирає папери у моєму кабінеті. Пообіцяв прийти через двадцять хвилин, а я вже його чекаю годину сорок п’ять. Він із вами поговорить про справу Дрейфуса і про все що вам заманеться, — буркнула вона, звертаючись до Блока. — Він не в захваті від того, що в нас коїться.

Справді, маркіз де Норпуа не був у згоді з теперішнім міністерством. Він не дозволив би собі привести до маркізи де Вільпарізіс членів уряду (вона, як і раніше, тримала свою марку вельможної пані, гонорувала і цуралася тих зв’язків, які доводилося йому підтримувати), але він держав її в курсі всіх справ. Так само і теперішні державні мужі не зважилися б попросити маркіза де Норпуа рекомендувати їх маркізі де Вільпарізіс. Але дехто їздив до нього в маєток, потрапивши в якусь скруту. З’ясовував адресу. їхав до замку. Кастелянка не показувалася. Але за обідом маркіза кидала: «Мені відомо, що вас деранжували. Справа владналася?»

— Ви не дуже квапитеся? —* поцікавилась маркіза де Віль-парізіс у Блока.

— Ні, ні, я збирався йти, бо не дуже добре почуваюся; може, мені навіть доведеться махнути в Віші, щоб підлікувати жовчного міхура, — вирубуючи останні слова, сказав Блок із сатанинською іронією.

— Невже? Туди саме збирається мій сестринець Шательро: чом би вам не домовитися і не поїхати разом? Він ще не пішов? Знаєте, він дуже славний хлопець, — сказала маркіза де Віль-парізіс, може, в добрій вірі гадаючи, що як двоє молодиків її знайомі, то не можуть не заприязнитися.

— Та я, власне, не знаю, чи матиме він охоту; ми з ним знайомі... так... трошки, ондечки він стоїть, — сказав засоромлений і зраділий Блок.

Виконувати наказ стосовно маркіза де Норпуа метрдотелеві не довелося. Бо посол, вдаючи, ніби щойно приїхав і ще не бачився з господинею дому, взяв у сінях навмання капелюха, який здався йому своїм, церемонно поцілував її в руку, запитуючи про здоров’я з такою цікавістю, ніби вони не бачилися цілу вічність. Він не здогадувався, що маркіза де Вільпарізіс перед самим його приходом позбавила всякої правдоподібности цю комедію, яку сама, зрештою, і припинила, ведучи маркіза де Норпуа і Блока до суміжної вітальні. Забачивши знаки особливої пошани, роблені тому, хто ще в очах Блока не поєднався з особою маркіза де Норпуа, і його ґречні, гожі та низькі уклони на відповідь, і пригнічений усім цим церемоніалом, дратуючись на думку, що йому новоприбулий не уклониться, Блок спитав мене для потухи: «А це що за бовдур?» Може, зрештою, вихиляси маркіза де Норпуа ображали найкраще, що було у Блокові, більшу щирість і простоту його нового покоління, і він почасти щиро вважав, що вони кумедні. Однак же вони перестали здаватися йому кумедними і навіть зачарували його, коли маркіз уклонився йому.