Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Розчовгався він лише перед маркізою де Вільпарізіс, і та кивнула йому, діставши з хвартушка руку.

Тяжко багатий у світі, де багатирі переводяться, свідомий свого величезного статку, він поєднував у собі гонор великого пана з гонором грошовика, причому добре виховання, здобуте паном, присаджувало пиху грошовика. Зрештою видно було, що свій успіх у жінок, що обходився такою гризотою його дружині, він завдячував не лише своєму імені та маєтку, — адже дук, зі своїм чистим і виразистим профілем якогось грецького бога, був дуже гарний.

— Правда, вона грала у вас? — спитав дукиню граф д’Ар-жанкур.

— Атож, вона до мене прийшла з букетом лілей у руках і з лілеями на сукні. (Дукиня Ґермантська, як і маркіза де Вільпарізіс, грайливо, кокетливо вимовляла певні слова, як їх вимовляла низота, але ніколи не гаркавила, не те що її тітка.)

Перш ніж маркіз де Норпуа, з нехоті й принуки, одвів Блока в затишний закамарок, де вони могли погомоніти, я підступив до старого дипломата попросити замовити слівце за мого батька на виборах до Академії. Маркіз пробував відтягти розмову. Але я нагадав, що їду до Бальбека. «Як? Знов до Бальбе-ка? Та з вас правдивий глобтротер!» Потім вислухав мене. Коли я назвав прізвище Леруа-Больє, маркіз де Норпуа глипнув на мене насторожено. Я подумав, що він, може, сказав Леруа-Больє щось негарне про мого батька і тепер боїться, що економіст переказав батькові його слова. Нараз він заговорив про мого батька як найкращий його друг. А потім після запинки, коли у нас немов саме собою вихоплюється щось щиросерде, попри нашу заїкувату недомову, він заходився палко мені доводити:

— Ні, ні, вашому батькові не треба балотуватися. Не треба у його ж таки власному інтересі, з самоповаги, адже він цінна одиниця, а ця авантюра може виславити його. А він вартий більшого. Якщо його оберуть, він ризикує все втратити і нічого не здобути. Дяка Богові, він не промовець. А мої любі колеги цінують лише балаклійство, хай навіть людина не знать що верзе. Ваш батько має високу мету в житті; він повинен іти до неї вперед, не збиваючись на манівці і не плутаючися в кущах, хай би це були більше тернисті, ніж квітучі академічні гаї. Зрештою він не збере і кількох голосів. Академія любить маринувати кандидатів, перш ніж прийняти їх до свого лона. Зараз нічого не вдасться зробити. А потім — прошу. Але треба, щоб Компанія сама про нього подбала. Вона застосовує гасло

Fara da se 2 2 Сама собі господиня (італ.). , гасло наших заальпійських сусідів, застосовує радше задля якогось фетишу, ніж ради успіху. Те, що сказав мені Jlepya-Больє, радости мені не додало. Але, як здається мені, він тягне руку за вашим батьком? Мабуть, я накрив його мокрим мішком, я сказав, що його справа бавовна і метали, а в важких для врахування чинниках, як любив висловлюватися Бісмарк, він не розбирається. Ваш батько ніяким світом не повинен кандидувати: Principilis obsta 3 3 Шануйся з перших своїх кроків (латин.). . Його приятелі заженуться на слизьке, якщо він поставить їх перед доконаним фактом. Послухайте, — нараз він удавано щиро заговорив зі мною, вп’явшись у мене своїми блакитними очицями, — ви знаєте, як я люблю вашого батька, і тому вас, мабуть, здивує те, що я оце скажу. Так ось, саме тому, що я його люблю, саме (ми з ним нерозлийвода, Arcades ambo 4 4 Аркадці обидва (латин.). ) тому, що я знаю, який пожиток він може принести вітчизні, повз які рифи може провести її, як зостанеться при стерні, з приязні до нього, з глибокої пошани, з патріотичних почуттів я не голосуватиму за нього. Зрештою, гадаю, що я йому вже давав це наздогад. (Аж це в маркізових очах ніби майнув суворий асирійський профіль пана Jlepya-Больє.) Словом, віддати йому свій голос це було б з мого боку якоюсь палінодією.

Кілька разів маркіз де Норпуа обізвав своїх колег мамутами. Окрім усього іншого, кожен член якогось клубу чи академії любить приписувати своїм колегам щось таке, що не має з ним нічого спільного, а потім заявляти: «Ох, аби ж то це залежало тільки від мене!», ба більше: зводити на очі, як важко дістається йому це звання і яке ж то воно почесне.

— От що я думаю, — доказав маркіз, — для добра всієї вашої сім’ї я волію, щоб вашого батька з тріумфом було обрано років десь за десять-п’ятнадцять.

Мені здавалося, ніби ці слова продиктовані заздрістю або цілковитою байдужістю до батька, але перебіг дальших подій показав, що я помилявся.

— Ви не заміряєтеся побалакати в Інституті про ціни на хліб у добу Фронди? — спитав несміливо у маркіза де Норпуа історик. — Ви б мали там великий успіх (що означало якнайширшу рекламу), — додав він, боязко і воднораз розчулено всміхаючись до посла; усмішка звела його повіки, і нараз стало видно, що очі в нього великі, як небо. Мені здалося, ніби я бачив уже цей погляд, хоча познайомився з істориком лише сьогодні. Аж це згадалося: достоту такий самий погляд у бразильського лікаря, який лікував мене від ядухи, заробленої тим, що я по-дурному вдихав рослинні екстракти. Щоб він був до мене уважніший, я сказав, що знайомий із професором Котгаром, а він, ніби дбаючи про коттарівський інтерес, гукнув: «Якщо ви розповісте йому про мій спосіб лікування, це дасть йому матеріял для сенсаційної доповіді в Академії медичних наук!» Наполягати він не смів, він тільки втупився в мене тим самим боязко-запитальним, зацікавленим, благальним поглядом, яким зараз мене захопив історик. Певна річ, ці двоє людей були незнайомі між собою, мало схожі, але як у явищах психологічних, так і в явищах фізичних, спостерігається щось спільне. За рівних інших умов один і той самий погляд освітлює зсередини різні людські особні, як одне й те саме вранішнє небо освітлює місця на земній поверхні, розташовані далеко одне від одного і небачені. Я не чув, що відповів амбаса-дор, бо всі гості підступили з галасом до маркізи де Вільпарізіс, аби подивитись, як вона малює.