Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Він знав, що його дружина стає дедалі дотепнішою, якщо змагатися з її думкою, змагатися з погляду здорового глузду — приміром, заперечити, що жінка на корову схожа бути не може. (Внаслідок цього в дукині Ґермантської у процесі збагачення новими барвами первісного образу часто вилітали з уст найкращі дотепи.) А дук ніби знічев’я ненароком сприяв її успіхові — так таємний спільник шулера допомагає йому махляти з картами.

— Згодна, вона схожа не на корову, а на цілу череду корів! — гукнула дукиня Ґермантська. — Присягаю вам, я отетеріла, коли до мене в салон зайшла ціла череда корів у капелюшці й запитала, як я ся маю. Я мала охоту відповісти так: «Ти щось плутаєш, чередо корів, у нас із тобою ніяких стосунків бути не може, бо ти череда корів», але потім, порившись у пам’яті, я подумала, що ваша Камбремер це інфанта Доретея, яка нахвалялася прийти колись до мене і яка теж бугайкувата, отож-бо я мало не сказала: «Ваша високість» — і не звернулася до череди корів у третій особі. У неї теж зоб, як у шведської королеви. Зрештою ця атака на багнети була підготовлена обстрілом з далекої дистанції — за всіма правилами стратегії. За якийсь час до приходу вона почала бомбардувати мене своїми візитками, я знаходила їх скрізь, на всіх меблях, ніби оголошення. Я не могла збагнути, в чому суть такої реклами. Куди не поглянеш, усюди: «Маркіз і маркіза де Камбремер», із зазначенням адреси, але адреса випала у мене з пам’яти, та й, зрештою, я з неї ніколи не скористаюся.

— Але ж це так приємно — бути схожою на королеву! — зауважив історик Фронди.

— Ох, Боже мій, пане! В нашу добу королі та королеви — це не бозна-що! — відказав дук Ґермантський, він уявляв себе вільнодумом і поступовцем, до того ж йому хотілося показати, що він не дорожить знайомствами з вінценосцями, хоча насправді йому дуже залежало від них.

Блок і маркіз де Норпуа, покинувши крісла, підступили ближче до нас.

— Ну що, пане Блоку, — спитала маркіза де Вільпарізіс, — ви побалакали з ним про Дрейфусову справу?

Маркіз де Норпуа звів д’горі очі хоч і з усміхом, але водночас наче беручи його в свідки того, які тільки вереди своєї Дульсінеї доводиться виконувати йому, маркізові. А проте він дуже ґречно говорив з Блоком — бідкався, що ми живемо в страшні, може, навіть згубні для Франції роки. Мабуть, це означало, що маркіз де Норпуа (тоді як Блок сказав йому навпростець, що він вірить у безневинність Дрейфуса) був затятим антидрейфусаром, ось чому привітність посла і написане на його обличчі бажання підтримати співрозмовника, запевнити його, що в головному вони однодумці, з’єднати його проти уряду особливо лестили марнославству Блока і збуджували його цікавість. Які ж були ті важливі пункти, які пан де Норпуа замовчував, але щодо яких натякав, що тут вони сходяться? Коротко, що в його підході до Дрейфусової справи могло б їх об’єднати? Блок був тим паче здивований таємною згодою, яка нібито існувала між ним та маркізом де Норпуа, що поширювалася вона не тільки на політику, а пояснювалося це тим, що маркіза де Вільпарізіс перед цією зустріччю досить докладно оповідала маркізові де Норпуа про Блокові літературні твори.

— Ви людина не сучасна, — мовив до Блока колишній посол, — і я не вельми це у вас ціную, бо в наш час безкорисливих дослідників нема, в наш час гендлюють порнографією та казна-чим. Таких, як ви, треба було б усіляко заохочувати, якби ми мали справжній уряд.

Блока дуже тішило, що виплив лише він у Всесвітньому потопі. А все ж йому хотілося більшої точности, хотілося знати, що розуміє маркіз де Норпуа під цим казна-чим. Блокові здавалося, ніби він іде звичною колією, як і багато інших, він не вважав себе за якогось оригінала. Він знов заговорив про Дрейфусову справу, але розібратися, на чиєму боці маркіз де Норпуа, так і не здолав. Він спробував з’ясувати, якої думки той про офіцерів, чиї імена, згадувані так часто в газетах, викликали цікавість більшу, ніж причетні до цієї справи політики, бо про офіцерів, не те що про політиків, ніхто й гадки не мав, і зринули вони, у своїх уніформах, з дна зовсім окремішнього життя і свято береженого мовчання, щоб подати голос, наче Лоен-грін, який висів із човна, тягненого лебедем. Завдяки знайомому адвокатові-націоналістові Блок зумів дістатися на кілька засідань суду над Золя. Прихопивши сандвічі та пляшку кави, Блок приходив уранці, а йшов увечері, ніби цілий день складав конкурсні іспити або писав твір на бакалаврство, і це ламання звичного побуту оберталося загостреною збудливістю і дратівливістю, посилюваною ще й кавою та вражіннями від процесу, а покидав він суд, такий упоєний, пережитим там, що ввечері, повернувшись додому, прагнув знову поринути в чудовий сон, і поспішав до кав’ярні, одвідуваної двома партіями, і в цій кав’ярні вів безконечну розмову про події дня та винагороджував себе вечерею, яку замовляв наказовим тоном, щоб відчути якусь владу, винагороджував за говіння і змору дня, початого так рано і такого голодного. Людині, яка снує між двома площинами — досвіду й уяви — хочеться зглибити ідеальне життя людей, з якими вона знайома, і познайомитися з тими, чиє життя малося уявити. На Блокові запитання маркіз де Норпуа відповідав так: