Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Про двох офіцерів, причетних до веденого нині слухання, я чув колись із уст людини, яка заслуговує на всіляку довіру (пан де Мірібель); так от, він ставив їх досить високо: ці офіцери — підполковник Анрі та підполковник Пікар.

— Але ж, — скрикнув Блок, — божиста Афіна, Зевсова донька, вклала в їхні голови геть-то різні думки. І вони б’ються між собою, як леви. Підполковник Пікар посідав у війську чільне становище, але його Мойра завела його до табору не сво'іх. Шабля націоналістів пошаткує його кволеньке тіло, і він піде на жир хижим звірам та птахам, жадібним на мерлятину.

Маркіз де Норпуа промовчав.

— Про що вони гомонять у кутку? — спитав маркізу де Віль-парізіс дук, показуючи на маркіза де Норпуа та Блока.

— Про Дрейфусову справу.

— А, хай йому грець! До речі, знаєте, хто так розпинається за Дрейфуса? Даю на відруб голову, не вгадаєте! Мій сестринець Робер! Треба сказати, що в Жокей-клубі, коли довідалися про його вичини, зчинилася буря, вибух обурення. А йому ж через тиждень доведеться балотуватися...

— Ще б пак, — урвала його дукиня, — якщо вони всі як Жільбер, котрий завжди доводив, що треба повисилати всіх жидів до Єрусалима...

— Овва! В такому разі ми з принцом Ґермантським цілковиті однодумці, — укинув слово граф д’Аржанкур.

Дук пишався своєю дружиною, але не кохав її. Як усі «роз-пинджені», він не терпів, коли його перепиняли, удома був з дружиною брутальний. Зараз дук був лютий уподвійні: як поганий чоловік, якого дружина перебила, і як базікало, якого не слухають, він прикусив язика, а потім так бликнув на дукиню, що всі збентежилися.

— До чого тут Жільбер і Єрусалим? — виголосив він нарешті. — Не про це йдеться. Але, — додав він уже лагідніше, — я думаю, ви згодитесь, що як одного з наших не приймуть до Жокей-клубу, надто Робера, чий батько десять років старшинував там, то це буде удар для всіх нас. Та й дивно було б, серденько, чекати іншого; вони вражені, для них це як сніг на голову. Я їх не винувачу, ви знаєте, я не расист, я вважаю, що расові забобони віджили, я відчуваю дух часу, але, отуди к бісу, якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу, то який же з тебе, даруйте, дрейфусар!

Дук Ґермантський вимовив «якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу» з патосом. Він добре знав, що «дук Ґермантський» лунає ще гучніше. Та що його самолюбство схильне було радше випинати перевагу титулу «дук Ґермантський» над іншими, то не так, може, правила доброго тону, як закони уяви, поривали дука той титул применшувати. Кожному з нас видається гарнішим те, що ми бачимо на відстані, те, що ми бачимо в інших. Впливу загальних законів перспективи в уяві зазнають на собі і дуки, і прості смертні. Не лише законів уяви, а й законів мови. Тут діяли два закони мови, з яких перший полягає в тім, що однаково висловлюються люди однакового розумового рівня, а не однакового кореня. Отож дук Ґермантський у своїх виразах, навіть як говорив про шляхту, міг збитися на звороти звичайнісіньких обивателів, які сказали б: «Якщо ти зовешся дуком Ґермантським», тимчасом як людина культурна, як-от Сванн чи Леґранден, зроду так би не сказала. Дук може написати роман про вищий світ, як написав би його й крамарчук, — шляхетські грамоти тут не зарадять, — а епітет «аристократичний» може здобути своїм пером плебей. Хто був той міщух, який сказав при дукові Ґермантському: «якщо ти зовешся...», — цього дук, певна річ, не пам’ятав. За іншими мовними законами, вряди-годи, подібно до того, як з’являються і зникають певні хвороби, всякі розмови про які потім ущухають, бозна-звідки виникає, чи то стихійно, чи то чисто випадково, на зразок того, як до Франції з Америки завезено бур’янець, насіння якого, захрясле у ворсі пледа, упало на залізничному насипі, сила-силенна зворотів, і протягом десяти днів їх можна почути від людей, які одне з одним не змовилися. Кілька років тому Блок говорив собі так: «Найчарівніші, найдотепніші, найс-татечніші, найвимогливіші люди вважають, що на світі є тільки одна розумна і приємна людина, без якої їм не обійтися, — це я, Блок», потім ці самі слова я чув з уст інших молодиків, які не були з ним знайомі й лише заступали прізвище Блок своїм прізвищем, а останнього часу так само часто при мені казали: «якщо ти зовешся...».

— Бач, — провадив дук, — там панує такий дух, що нічого дивного в цьому немає.

— Це виглядає надто комічно, — озвалася дукиня, — якщо згадати, як його мати з ранку до вечора тільки й волає, що про неньку Вітчизну.

— До чого тут його матір? Там при ньому така любуся, нечесана дівуля, от вона й забиває йому баки, до речі, однокровниця пана Дрейфуса. Вона заразила Робера своїм духом.