Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Тепер дукиня носила легші чи бодай ясніші сукні, а на вулиці вже, як навесні, на вітринах вузьких склепиків, утиснутих між широкими фасадами старих великопанських палаців, у рундучку торгівки маслом, овочами, городиною були спущені від сонця штори. Спостерігаючи, як дукиня простує вдалині, розпинає парасольку, переходить на другий бік вулиці, я мислив, що нині в очах знавців з нею ніхто не зрівняється в мистецтві робити ці рухи і творити з них якусь красу. Йшла вона, не здогадуючись про свою гучну славу, її тонкий стан, свавільний і розкутий у своїй незалежності, похитувався під перев’яззю з лілового сюра; її хмурі й ясні очі дивилися недбало перед собою і, може, помічали мене; дукиня кусала губи; я бачив, як вона поправляє муфту, дає гріш жебракові, купує китичку фіялок у квітникарки. Я дивився на неї з такою самою цікавістю, з якою стежив би за рухами пензля великого маляра. І коли, минаючи мене, вона мені кивала і навіть ледь усміхалася, я мав вражіння, що вона намалювала для мене прегарну сепію і розписалася. Кожна її сукня видавалася мені природною і конечною аурою, проекцією якоїсь грані її душі. Одного великопостного ранку, коли дукиня йшла на якийсь проханий сніданок, я спіткав її в оксамитовій черво-ножарій сукні з невеликим декольте. Личко дукині Ґермантської, обрамлене білявим волоссям, зберігало печать задуми. Я відчув досаду меншу, ніж звикле, бо її меланхолійний погляд і якась відособленість від решти світу, підкреслена крикливим кольором сукні, робили її якоюсь нещасною і сиротливою, і це додало мені отухи. Сукня наче матеріялізувала довкола дукині шарлатне проміння її серця, про існування якого я й гадки не мав і яке міг би, мабуть, утішити; сповита в містичне світло тканини з потоками м’яких згорток, дукиня скидалася на святу раннього християнства. Мені стало соромно на думку, що я своїм виглядом ображаю цю мученицю. «Але ж вулиця для всіх».

«Вулиця для всіх», — приказував я, вкладаючи в ці слова своє і милуючись тим, що на цій вулиці, людній, часто кропленій дощем і оце такій лепській, ніби якась вуличка старожитних міст італійських, дукиня Ґермантська вливала в життя мас хвилини свого заповітного життя, показуючи себе кожному, таємнича, поштуркувана в юрбі, з чудовою щедрістю шедеврів мистецтва. Вранці я ходив на прогулянку по невиспаній ночі, тому родичі вдень радили мені лягти і здрімнути. Щоб приспати себе, якихось роздумів не треба, зате спасенна тут звичка і навіть повна бездумність. А з цим у мене ніяк не виходило. Перед сном я лежав і думав, засну я чи не засну, а як і засинав, то в мозку в мене все ще крутилась якась думка. Ніби жеврів якийсь вогник у майже цілковитому мороку, але і його вистачало, аби в моєму сні леліла гадка, що я не засну, потім леління цього леління, гадка, що, вже заснувши, я думаю, що не сплю, а потім, як нова рефракція, пробудження... в новий сон, а снилося мені, що я хочу оповісти приятелям, які прийшли до мого покою, що, заснувши перед їхнім приходом, я думав, що не сплю. Тіні їхніх постатей я ледве розпізнавав; аби уловити їх, треба було великої і, власне, марної гостроти зору. Ось саме так згодом у Венеції, коли сонце вже сіло і здавалося, ніби запала ніч, я побачив, завдяки хай і незримому відголосу останньої ноти світла, без кінця утримуваної на каналах наче моццю якоїсь оптичної педалі, відбитки палаців, навіки виритих чорним оксамитом на вечірній сіряві вод. Іноді мені снився суцільний образ, який моя уява часто старалася створити наяву: морський образок і його середньовічну минувшину. Я бачив уві сні готичне місто посеред моря з застиглими, як на вітражі, хвилями. Однога моря ділила місто навпіл; зелена вода розстелялася під моїми ногами; на тому березі вона омивала східну церкву, а далі будинки, заховані ще з XIV століття, отож-бо підійти до них, це все одно, що піднятися устріть води віків.

Той сон, у якому природа опанувала мистецтво, в якому море зробилося готичним, той сон, у якому я поривався до неможливого і вірив, що осягнув його, здавався мені одним із моїх частих снів. Проте оскільки сонна манія вміє множитися в минулому і здаватися, попри свою химерію, знайомою, я подумав, що помиляюся. Але незабаром пересвідчився, що цей сон справді сниться мені часто.

Мій сон умів, як кожен сон, усе дрібнити, але дрібнити якось по-символістському: я не міг у пітьмі розпізнати обличчя приятелів, що стояли біля мене, не міг, бо сплять із заплющеними очима; я говорив уві сні без кінця-краю з самим собою, а тільки-но хотів озватися до приятелів, звук захрясав у мене в горлянці, бо ніхто вві сні виразно не говорить; я намагався підійти до них і не міг рушити ногами, бо вві сні не ходять; і раптом мені стало соромно звестися при них із ліжка, бо сплять роздягненими. Ось так фігура сну, яку творив мій сон — незрячі очі, зціплені уста, безвладні ноги, наге тіло — нагадувала одну з подарованих мені Сванном великих алегоричних фігур Джотто — втілення Заздрости з гадюкою в роті.