Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Чи ж то, зрештою, винятково голос — бо він був сам — справляв на мене нове, несамовите вражіння? Ба ні; радше ця відрубність голосу була ніби символ, нагадування, безпосередній скуток іншої відрубности, відрубности бабусі, вперше розлученої зі мною. Перестороги і закази, якими вона мене закидала у побуті, нудьга слухнянства чи запал бунту, що прибивали мою любов до неї, тієї миті, та, мабуть, і на прийдешність перевелися на пшик (бо бабуся вже не вимагала, щоб я був при ній, під її оком, вона навіть пристала б на те, щоб я назавше зостався в Донсьєрі чи бодай пожив тут якнайдовше, якщо це добре для мого самопочуття і моєї роботи); отож у цьому дзвіночкові, притуленому до вуха, звільнена від щоденного тиску на неї противаг і вже без усякого стриму, зібралася, перевернувши мене всього, наша взаємна любов. Кажучи, щоб я тут побув, бабуся пробудила в мені палку, нестямну хіть вернутися додому. Воля, яку вона мені давала зараз попри всяке сподівання, нараз видалася мені такою самою тоскною, як та, що мені дістанеться по її кончині (коли я ще кохатиму бабусю, а вона мене покине повік). Я волав: «Бабцю, бабцю! — і мені хотілося обійняти її, але біля мене був лише її голос, примарний, такий самий невловний, як той, що, може, вернеться до мене, коли її вже не стане. — Говори!»; аж це я знову зостався сам, мої вуха вже не ловили її голосу. Бабуся не чула мене, нас роз’єднано, ми не були наодинці, ми стали нечутні одне одному, я волав до неї крізь ніч, навмання, відчуваючи, що і її волання десь губиться. Я тремтів від хвилювання, яке спізнав колись, дуже давно маленьким, коли згубив її в юрмі, хвилювання не так через те, що я не знайду її, як на думку, що вона мене шукає, що вона, либонь, думає, що я її шукаю; хвилювання досить схоже на те, що огортає мене щораз, коли ми звертаємося до тих, хто відповісти нам уже не може, кому нам хочеться сказати бодай усе те, чого ми не встигли сказати за життя, і запевнити їх, що ми не страждаємо. Мені здавалося, що це дорога тінь, яку я згубив у сон-мищі інших тіней, і, самотній, стоячи перед апаратом, я даремно приказував: «Бабцю, бабцю!», як Орфей, зоставшись сам, повторював імення померлої. Я поклав собі піти до ресторації і сказати Сен-Лу, що мене можуть викликати депешею і що про всяк випадок мені хотілося б знати розклад потягів. Але перш ніж наважитися на це, я відчув потребу востаннє викликати Нічних Дів, Переговорних Гінців, Безликих Богинь; проте свавільні Брамкарки не побажали розчинити чудородних брам або, певне, не змогли; даремно волали вони, невтомно, як тільки могли, до честивого першодрукаря і молодого князя, шанувальника імпресіоністів і завзятого автомобіліста (він доводився сестринцем князеві Бородинському ) — Гутенберг і Ваґрам у відповідь їм нічичирк, і я пішов собі, відчуваючи, що Незриме зостанеться глухим до їхнього благання.

Повернувшись до Робера і його товаришів, я не признався, що серцем уже не з ними, що мого від’їзду вже не відвернути.

Робер удав, ніби вірить мені, але згодом я довідався, що він з першого погляду збагнув, що моя непевність удавана і що вранці мене вже не буде. Поки Роберові друзі, даючи холонути стравам, шукали в розкладі, яким потягом мені краще їхати до Парижа, а в зоряній і студеній ночі пересвистувалися локомотиви, я вже не тішився тим супокоєм, яким мене завжди ущедряли доброзичливі до мене молодики та потяги, що стукотіли вдалині. Того вечора не бракувало і тих і тих, і вони за тих самих околичностей діяли на мене по-різному. Мій від’їзд не так гнітив мене, скоро про нього я не мусив думати сам-один, скоро я відчув, що до цієї справи підпряглася нормальніша і здоровіша енергія моїх вольових приятелів, Роберових товаришів, а також інших дужаків-потягів, чиє снування вранці й увечері з Донсьєра до Парижа і назад трощило все, що було занадто крутого й утяжливого в моїй довгій розлуці з бабусею, проливаючись, ніби бальзам на змарновані щоденні можливості повернення.

— Я не сумніваюся, що ти щирий і їхати ще не збираєшся, — зі сміхом сказав Сен-Лу, — але поводься так, ніби ти їдеш, і рано-вранці приходь до мене попрощатися, а то ми, чого доброго, і не побачимося; я снідаю в місті, на це є дозвіл від капітана; на другу годину я маю бути в казармі, бо ми йдемо на навчання аж до вечора. Той йогомосць, що я в нього снідаю за три кілометри звідси, мене одвезе, звичайно, на другу до казарми.

Він ще не доказав, як з готелю прислано до мене гінця: мене кликано на телефонну станцію. Я побіг, бо станцію мали вже зачиняти. Слово «міжміська» повторювалося в усіх відповідях, які мені давали урядовці. Мене викликала бабуся, і я не тямився від хвилювання. Станція от-от закриється. Нарешті нас з’єднано. «Це ти, бабусю?» Жіночий голос із сильним англійським акцентом відповів: «Це я, але я не впізнаю вашого голосу». А я не впізнавав її голосу, та ще й бабуся ніколи не викала мені. Нарешті все з’ясувалося. Прізвище того молодика, якого його бабця викликала до телефону, дуже скидалося на моє, а мешкав він у готельному флігелі. Мене покликано того дня, коли я хотів телефонувати бабусі, і я був певен, що мене просить вона. Так випадковий збіг спричинив подвійну помилку: на станції і в готелі.