Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Про знайомства, які князь завів серед донсьєрців, треба сказати таке. Підполковник чудово грав на фортеп’яні, дружина головного лікаря співала так, ніби закінчила консерваторію з першою премією. І головний лікар з дружиною, і підполковник з дружиною обідали у князя Бородинського щотижня. Звісно, їм було приємно знати, що в Парижі князь обідає у пані де Пурталес, у Мюратів тощо. Але вони казали собі: «Таж він лишень капітан, він радий, що ми буваємо в нього. Він, зрештою, нам щирий приятель». А князь Бородинський, який давно клопотався, щоб його перевели ближче до столиці, діставши нове призначення і переїхавши до Бове, перестав і думати про дві подружні пари меломанів, так само як перестав думати і про донсьєрський театр та ресторанчик, звідки йому часто приносили сніданок, і, на превелике їхнє обурення, ані підполковник, ані головний лікар, які так часто у нього обідали, не отримали уже в житті жодної вісточки від нього.

Одного ранку Сен-Лу признався, що написав моїй бабусі про те, як я себе маю, і підкинув їй думку скористатися телефонним сполученням між Донсьєром та Парижем і побалакати зі мною. Коротко кажучи, того самого дня бабуся мала покликати мене до апарата, і Робер порадив мені бути за чверть четверта на телефонній станції. Телефон не був тоді у такому вжитку, як нині. А проте звичці треба було небагато часу для здирання таємниці з освячених форм, з якими ми стикаємося, — ось чому, оскільки нас з’єднали не зразу, я думав лише про те, як це довго, як це незручно, і вже хотів був нарікати. Подібно до всіх моїх сучасників, я вважав, що раптові зміни чудородної феєрії робляться надто повільно, тоді як цій феєрії достатньо кілька хвиль, аби перед нами постала невидима, але жива істота, з якою ми хочемо говорити, яка сидить у себе за столом, у місті, де вона мешкає (моя бабуся — парижанка), під небом, одмінним від нашого, за погоди не конче такої самої, істота, чиїх клопотів та обставин ми не знаємо, але про які вона нам зараз оповість, — і ось нараз переноситься на сотні льє (вона сама з усією навколишньою атмосферою) до нашого вуха тієї миті, коли цього прибандюри-лося нашій примсі. Ми ніби казковий герой, що йому ворожка, вволяючи висловлену ним волю, показує в неземному світлі його бабусю чи наречену, які гортають книжку, ллють сльози, рвуть квіти дуже близько і водночас далеко від глядача, там, де вони зараз насправді. Щоб ісподіялося це диво, нам досить лише наблизити губи до магічної бляшки і викликати — іноді, признатися, довгенько-таки — Дівчат Несплюх, чий голос ми чуємо щодня, проте личок не бачимо, наших ангелів-охоронців у тьмі кромішній, браму якої вони стережуть невсипуще. Вони, всесилі, завдяки яким відсутні з’являються біля нас, хоча нам не вільно на них глянути; Данаїди Незримого, які ненастанно спорожнюють, наповнюють і передають одна одній урни звуків; іронічні Фурії, які тієї миті, коли ми шепчемо освідчення з надією, що ніхто нас не чує, кричать нам люто: «Слухай»; вічно затівані служебки Таїнства, похмурі весталки Невидимого, телефонні панночки!

І, озиваючись на наш поклик посеред ночі, повної видив, схоплюваних тільки нашим слухом, чується легенький шерех — шерех абстрактний, шерех подоланих розлогів, і от уже до нас звертається голос коханої істоти.

Це вона, це її голос мовить до нас, він тут, ось він. Але який же він далекий! Скільки разів я тужливо дослухався до нього, бо спроможний не раніше, ніж по довгій подорожі, побачити ту, чий голос був так близько біля мого вуха, я гостріше відчував, яка досадна ця позірна, хоч і найсолодша близькість і як далеко відірвані ми від коханих істот тієї миті, коли нам здається, що пошли вперед руку, і ми їх утримаємо. Жива присутність, коли ти розлучений — ось що таке цей близесенький голос! Але й передчуття вічної розлуки! Часто, слухаючи і не бачачи тієї, яка мовила до мене здалеку, я мав вражіння, ніби цей голос волає з такої пресподниці, звідки уже не вигарбатися, і я передчував, як тенькне у мене серце того дня, коли голос (сам, уже не зв’язаний з тілом, якого більше мені не побачити) пролебедіє мені на вухо слова, які мені так захочеться поцілувати ще на устах, устах, леле, уже потлілих.

Того дня, у Донсьєрі, дива — овва! — не сталося. Коли я прийшов на телефонну станцію, з’ясувалося, що бабуся мене вже викликала; я зайшов до кабінки, але лінія була зайнята, хтось говорив, мабуть, не знаючи, що його ніхто не чує, бо коли я взяв слухавку, цей кавалок дерева*теревенив, як Полішинель; ніби у вертепі, я його зацитькав, поклавши на місце, але скоро я знов підніс його до вуха, він заполішинелів знову. Махнувши рукою, я повісив остаточно слухавку, щоб упинити корчі цієї балакучої деревинки, яка торохтіла до останньої секунди, і пішов до телефоніста; той попросив мене зачекати; потім я знову заговорив і по хвилинній мовчанці зненацька почув голос, що його досі даремно вважав за знайомий, даремно тому, бо за кожним разом, коли бабуся розмовляла зі мною, я стежив за тим, що вона каже, за розгорнутою партитурою її обличчя, де багато місця забирали очі, сам же її голос я чув сьогодні вперше. А що цей голос змінився у своїх пропорціях тої миті, коли був усім, доходячи до мене сам, без супроводу рис обличчя, то я відкрив, який він лагідний; а втім, може, таким він ніколи і не був раніше, бо зараз бабуся, відчуваючи, що я від неї далеко і, мабуть, нещасний, гадала, ніби можна на ніжність не скупитися, тоді як зазвичай вона з педагогічних «принципів» стримувала її й ховала. Голос був лагідний, але водночас і такий журливий, передусім через оту лагідність, очищену — як небагато людських голосів — від усякої суворости, від найменшої тіни упертости, від егоїзму; крихкий у своїй делікатності, він, здавалося, ось-ось розіб’ється, замре у чистих патьоках сліз; до того ж, бо голос був зі мною сам, без маски обличчя, я вперше усвідомив, що він надсаджений життєвими згризотами.