Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Ох, аби ж то я спромігся бодай почати писати! Але за яких би околичностей я не брався до роботи (леле! це стосувалося й наміру не пити трунків, рано лягати, гартуватися): з розгону, методично, з утіхою, відмовляючись від прогулянки, відкладаючи її, аби потім заслужити її як нагороду, користуючися з того, що я при здоров’ї, або з вимушеного неробства під час хвороби, як би я не брався до роботи, мої зусилля незмінно увінчувала чиста сторінка, непорочно-біла, неминуча, як ота карта, яку ти приречено витягаєш, хоч як би ретельно перед фокусом не перетасовувалася колода. Я був лише знаряддям навичок байдикувати, лягати пізно, не спати вночі, які мусили діяти хай би там що; якщо я їм не опирався, якщо я вдовольнився приводом, підсунутим першого-ліпшого того дня пригодою, щоб можна було сваволити, то я ще легко відбувався, я все-таки на кілька годин засинав удосвіта, почитував, не перевтомлювався, але якщо я кидав їм виклик, якщо силкувався лягати рано, пити тільки воду, працювати, то вони обурювалися, вдавалися до сильних засобів, я почував себе злецько, подвоював дозу трунку, не лягав до ліжка по два дні, не міг навіть читати і потім давав собі слово бути другого разу мудрішим, тобто не таким розсудливим, як жертва, яка дає себе пограбувати з обави, що в разі опору її просто замордують.

Батько тим часом спіткав зо два рази дука Ґермантського, і нині, потому як почув від маркіза де Норпуа, що дук людина видатна, охочіше вислуховував його. На подвір’ї вони якось завели розмову про маркізу де Вільпарізіс. «Дук мені сказав, що це його тітка; він вимовляє: «Віпарізіс». Він сказав, що вона дуже розумна. Він ще додав, що в неї бюро дотепности», — додав батько, якого цей вислів уразив своєю незрозумілістю; хоча він траплявся йому в мемуарах, але він так і не збагнув, що він усе-таки означає. Мати, яка ходила навшпиньки перед батьком, побачивши, як через це бюро дотепности піднеслася в його очах маркіза де Вільпарізіс, теж почала її шанувати. Хоча чого варта ця маркіза, вона знала давно від бабусі, після розмови з батьком вона змінила свою думку про неї. Бабуся, в той час недужа, була проти того, щоб я візитував маркізу, але потім, утратила до цього будь-яку цікавість. Після нашого переїзду до нового помешкання маркіза де Вільпарізіс кілька разів запрошувала її до себе. Але бабуся відповідала їй, що не виходить із дому. Нас уразила нова і незрозуміла звичка бабусі: не заклеювати власноруч листів, доручивши запечатувати Франсуазі. Що ж до мене, то я досить невиразно уявляв собі бюро дотепности, тож-бо не дуже здивувався б, якби застав старшу бальбецьку даму при «бюро», що так, власне, і сталося.

Батько, окрім того, прагнув дізнатися, чи багато голосів забезпечить йому послова підтримка при виборах до Академії, куди він кандидував на члена-кореспондента. Сказати по щирості, батько, хоча в маркізовій підтримці нібито й не сумнівався, але й не був цілком певен. Він гадав, що то плітки, коли почув у міністерстві, що маркіз де Норпуа прагне сам уособлювати тут Інститут і що постарається будь-що провалити його, а насправді маркіз мав нині іншого кандидата. А проте, коли Леруа-Больє порадив батькові балотуватися й оцінити шанси, батька прикро вразило, що серед колег, на яких він може розраховувати в цій справі, наш знакомитий економіст маркіза де Норпуа не згадав. Спитати про це колишнього посла навпростець батько не зважився, він мав надію, що я повернуся від маркізи де Вільпарізіс з його голосом у кишені. Тепер від візити до маркізи я не міг відкрутитися. Добре слово маркіза де Норпуа здольне було направду запевнити батькові дві третини голосів академіків, послова допомога здавалася тим імовірнішою, що де Норпуа мав славу людини доброзичливої, це знали всі, і навіть його вороги визнавали, що він любив чимось прислужитися людям. Та ще й у міністерстві він ні до кого так не примилявся, як до мого батька.

Батько згадав ще про одну зустріч, але ця зустріч спершу здивувала його, а потім страшенно обурила. Він спіткав на вулиці пані Сазру, яка так бідувала, що з парижан одвідувала зрідка лише одну свою щиру подругу. Саме цю пані Сазру батько вважав страшенною занудою, тож мама раз на рік мусила казати йому лагідно й благально: «Друже мій! Треба якось покликати пані Сазру — вона не засидиться!», або навіть: «Послухай, мій друже, я хочу просити тебе про велику послугу, зайди на хвильку до пані Сазри. Ти знаєш, я не люблю тобі набридати, але це було б так ґречно з твого боку!» Батько сміявся, трохи гнівався і йшов з візиток). Коротше, хоча батько не жалував пані Сазри, а проте, побачивши її, підійшов до неї з приязним уклоном, але, на його подив, пані Сазра сподобила його кивком, яким з ввічливосте відповідають тому, хто спадлючився або кого засуджено на бані-цію. Батько прийшов додому розсатанілий, ошелешений. Назавтра мати спіткала пані Сазру в знайомих. Пані Сазра не подала їй руки і лише всміхнулася їй блідою та смутною усмішкою, як усміхаються жінці, з якою гралися в дитинстві, але потім розцура-лися через те, що вона гуляла, вийшла заміж за каторжника або, ще гірше, за розводника. Тим часом мої батьки завжди ставилися до пані Сазри з глибокою пошаною і нічим не заслужили непошани з її боку. Але (про це моя мати не знала) пані Сазра, чи не єдиний виняток серед комбрейців, була дрейфусарка. Мій батько, Мелінів приятель, був переконаний у провині Дрейфуса. Угнівившись, він показав на виступці колегам, які просили його підписати вимогу про ревізію процесу. Дізнавшись, що я іншої думки, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Зі своїми поглядами батько не таївся. Хто називав його націоналістом, не помилявся. У нашій родині тільки бабуся повинна була, як здавалося, палати шляхетним сумнівом, бо коли вона чула, що Дрейфус, може, і не винний, то робила рух, який був тоді нам незрозумілий: скидала голову з таким виглядом, ніби їй перебивали якусь поважну думу. Мати, яка кохала мого батька і вірила в його розум, вагалася і тому мовчала. Нарешті дідусь, який обожнював військо (хоча його довгенько в зрілих літах мучили кошмари, пов’язані зі спогадами про службу в національній гвардії), коли повз наш комбрейський дім проходив полк, побачивши полковника і полковий прапор, скидав капелюха. Всього цього було достатньо, щоб пані Сазра, добре обізнана з чесністю і безкорисливістю мого батька та діда, поставилася до них як до поплічників Кривди. Прощенні злочини особисті, зате не прощенна участь у злочині гуртовому. Дізнавшись, що мій батько антидрейфусар, пані Сазра вважала, що їх розділяють материки та віки. Чи ж дивина, що на такій відстані, відстані часовій і просторовій, мій батько не побачив, як йому кивнули, а їй не спало на думку поручкатися з ним і перекинутися словом-другим: важко спілкуватися з двох різних світів.