Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Сен-Лу приїхав до Парижа лише на кілька годин. Він запевняв мене, що не мав нагоди побалакати про мене з кузиною. «Оріана вже не така мила, — наївно зраджував він себе. — Це не моя колишня Оріана, її немов підмінили. Повір мені: вона не варта того, щоб ти за нею упадав. Забагато чести. Хочеш, я відрекомендую тебе моїй кузині Пуанктьє? — спитав він, не тямлячи, що я тим не здобрію. — Розумна молода жінка, вона тобі сподобається. Вона вийшла за мого кузена, дука де Пуанктьє, він добрий хлопець, але для неї якийсь простацький. Я говорив з нею про тебе. Вона просила тебе привести. Вона за Оріану куди вродливіша та й молодша. У ній, бачиш, є щось таке, так би мовити, любе, втішне. — Ці вирази Робер підхопив недавно і тому, коли вживав їх, то весь аж пашів, а кохатися в подібних виразах могла тільки натура дуже делікатна. — Її навряд чи можна записати в дрейфу-сарки і треба, зрештою, їй рахуватися з середовищем, та, хоч би що там було, вона каже: «Якщо він безневинний, то затокаргіти його аж на Чортів острів — це вже така дикість!» Здорово, еге ж? До того ж вона багато допомагає своїм колишнім учителькам, заборонила впускати їх до неї з чорного ходу. Повір мені: у ній є щось дуже втішне. В душі Оріана не любить її, бо відчуває, що тамта розумніша».

Попри все своє співчуття до лакея Ґермантів, який не міг одвідувати свою наречену, навіть коли дукиня відлучалася з дому, бо на нього відразу б настукав швейцар, Франсуаза каралася, що її не бувало вдома, коли приходив Робер; та ба, тепер вона сама ходила в гості. Вона відгоджувалася з хати саме тоді, коли я її потребував. Ходила до брата, сестрениці й найчастіше до рідної дочки, осілої недавно в Парижі. Мене дратувало, що я позбувався її послуг саме через сімейні візити, бо передчував, що після повернення вона доводитиме, ніби це її прямий обов’язок: так її навчили у Андрія Первозваного-в-полях. Отож, слухаючи її вимовок, я дихав на неї лихим духом, хоч і даремно, а надто мене злостило, що Франсуаза замість сказати: «Я ходила до брата», «Я ходила до небоги», казала: «Я заскочила по дорозі до брата», «Я впала до сестрениці» (або: «до сестрениці-різнички»). Що ж до доньки, то Франсуазі хотілося, щоб вона повернулася до Комбре. Але новоселиця-парижанка, уже освоївши, мов якась чепуруха, абревіатури, дещо вульгарні, заявляла, що вона навряд чи бодай тиждень прожила б у Комбре без свого «Ентрана». Тим менше вона виявляла охоти їхати до Франсуазиної сестри, в гористу околицю, бо «гори, — казала Франсуазина дочка, надаючи слову «нецікавий» нового і жахливого «сенсу», — це не вельми цікаво». Тепер вона нізащо не повернеться до Мезегліза, де живуть «такі дубоголові», а на торговиці кумасі, «торохтьоли», дошукуватимуться з нею якогось покревенства і скажуть: «Тю, чи це не донька святої пам’яти Базіро!» Та краще померти, ніж повернутися туди, тепер, «коли вона засмакувала паризького життя». Назадниця Франсуаза поблажливо всміхалася, бачачи, як бігла за поступом новонастала «парижанка» і говорила при цьому: «Ти, неню, як не матимеш вихідних, удар мені “пнев”».

Знов постуденіло надворі. «Виходити? пощо? щоб застудитися?» — гукала Франсуаза, що воліла сидіти вдома цілий тиждень, на який її дочка, брат і сестрениця-різничка поїхали до Комбре. Зрештою єдина ще жива шанувальниця тітки Леонії, яка зберегла її науку про світотвір, казала про погод ні перепади: «Це Пан Біг усе ще гнівен на нас!» Я відповідав на її лементи ледачою посмішкою, зовсім байдужий до її пророцтва: для мене вже стало на годині: я бачив вранішнє яскраве сонце на згір’ї Ф’єзоле, я грівся в його промінні, я склеплював і розклеплював повіки; я всміхався, і мої повіки, як алебастрові посвітачі, рожевіли полум’янисто. Не лише дзвони поверталися з Італії, сама Італія приходила вкупі з ними. Ні, моїм вірним рукам не забракне квітів, аби відзначити річницю подорожі, яку я мав зробити колись, бо хоча в Парижі знову похолоднішало, як того року, коли ми наприкінці посту збиралися до Італії, у плинному і стуленому повітрі, що обливало на бульварі каштани, платани й дерево під вікнами нашого дому, уже розтуляють пелюстки, ніби в чаші повної чистої води, нарциси, жонкілі, анемони Понте-Веккйо.

Батько сказав нам, що тепер він знав від А. Ж., до кого ходить у нашому будинку маркіз де Норпуа.

— Ходить до маркізи де Вільпарізіс, вони з нею на короткій стопі, а я і не знав. Мабуть, це чарівна, небуденна жінка. Тобі треба б її провідати, — озвався батько до мене. — Зрештою маркіз здивував мене непомалу. Він сказав, що дук Ґермантський — людина добре поведена, а я завжди мав його за брутальника. Виявляється, він має великі знання, гарний смак, ось тільки любить гоноруватися своїм коренем і своїми зв’язками. Але, зрештою, як запевняє де Норпуа, він тішиться неабиякою пошаною не тільки тут, а й у цілій Европі. Коли не помиляюсь, із ним дуже дружні імператори австріяцький та російський. Старий Норпуа сказав мені, що маркіза де Вільпарізіс дуже тебе любить і що в її салоні ти познайомишся з цікавими людьми. Ти в нього заслужив великої хвали. Ти спіткаєш його в маркізи, він може тобі дати доброї ради, як ти хочеш узятися за перо. Бо я бачу, що тобі судилося бути письменником. Власне, це непогана кар’єра; я б для тебе її не обрав, але ти скоро вб’єшся в колодочки, ми не вічно будемо при тобі, і якщо це твоє покликання, ми не станемо тобі на дорозі.