Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Ще вибираючись до Парижа, Сен-Лу обіцяв привести мене до маркізи де Вільпарізіс, де, не признаючись у цьому Роберові, я мав надію спіткати дукиню Ґермантську. Він запропонував мені пообідати з ним і його коханкою в ресторані, а потім провести її на репетицію. Вона мешкала на околиці, і ми мали приїхати до неї рано.

Я запропонував Роберові пообідати в тому ресторані (в житті золотої молоді, яка сіє грішми, ресторан грає таку саму важливу ролю, як сувої тканин в арабських казках), де до відкриття баль-бецького сезону мав виконувати обов’язки метрдотеля Еме, як він це сам мені ознаймив. Мені так’часто пахла мандрівочка, — а мандрував я так мало, — то чи не могло мене спокушати зійтися з тим, хто був не лише частиною моїх бальбецьких спогадів, а й утіленим бальбекцем, хто їздив до Бальбека щорічно і кому, якщо змора або наука затримували мене в Парижі, в довгі липневі вечори все так само добре було видно крізь зашклені двері поки що безлюдної просторої їдальні, як заходить і тоне в морі червоне сонце і як нерухомі крила далеких блакитнявих суден робляться схожі в ту пору, коли сонце меркне, на екзотичних нетель у вітрині. Цей метрдотель, намагнічений контактом з могутнім баль-бецьким магнітом, стає магнітом для мене. Я сподівався, що, розмовляючи з ним, я відчую себе бальбекцем, що, залишаючись у Парижі, я все-таки відчую чари мандрів.

Я вийшов з хати вранці, поки Франсуаза бідкалася через те, що лакей-жених не міг учора ввечері одвідати наречену. Франсуаза застала його в сльозах; він мало не дав потиличника швейцарові, але опанував себе, бо дорожив місцем.

Дорогою до Робера, який мав мене чекати у себе перед брамою, я наткнувся на Леґрандена, якого ми стратили з очей від комбрейських часів; хоча волосся його побіліло, очі його залишалися молодими і щирими. Він пристанув.

— Га! — гукнув він. — 3 пана модник та ще й сюртучник! Мою вольну волю навряд чи скувала б ця ліврея. Правда, ви тепер людина світська, візитуєте. А для того, щоб піти помріяти над якоюсь напівзруйнованою усипальнею, цілком придадуться моя краватка-метелик і піджак. Ви знаєте, як я ціную вашу високу душу, ось чому мені так болить, що ви занапастите себе серед бусурманів! Якщо ви зумієте протриматися бодай мить у давучій атмосфері салонів, де я б задихнувся, ви стягнете на своє майбуття осуд, клятву пророка. Я ладен за-присягтись: ви обертаєтеся серед «марнотратників життя», водитеся з кастелянами; це гріх теперішньої буржуазії. Ох, оця вже аристократія! Шкода, що терор не зробив її геть безголовою. Це або всім відомі ледаща, або заплішені дурні. Ну що ж, дитино моя, обіймайтеся з ними, якщо вам це до вподоби! Коли ви рушите на якийсь файвоклок, ваш давній друг буде щасливіший за вас: одним-один, десь у передмісті, він милуватиметься на схід рожевого місяця у фіолетовому небі. Адже, власне, я вже не землянин, я на Землі почуваю себе вигнанцем. Мене утримує тут хіба що всесильний закон тяжіння, а то б полинув я до інших сфер. Я чужопланетянин. Бувайте і не беріть за зле старосвітської щирости селюка вівоннця, який так і лишився репаним мужиком дунайцем. Аби довести, що я покладаюся на ваш смак, я надішлю вам свій останній роман. Та він вам навряд чи сподобається; він вам здасться не досить занепадницьким, не досить кінцевовічним, для вас це надто щиро, надто чесно; вам давай Берґотта, ви самі в цьому призналися, для збоченого піднебіння смакощів потрібна тухлина. У вашому гурті, мабуть, вважають, що я пережиток; я вкладаю душу в те, що пишу, — це моя хиба, нині це вже не в моді, та й потім, народне життя нешеретоване, це не для ваших сно-биків. А все ж згадуйте коли-не-коли слова Христові: «Чини так, і будеш живий». Бувайте, друже!

Зустріч із Леґранденом не залишила в моїй душі якоїсь урази. Деякі спогади ніби спільні приятелі: вони примирюють; дерев’яний місток, перекинутий серед усіяних жовтнем піль, де бовваніли феодальні руїни, лучив мене і Леґрандена, як два вівоннські береги.

У Парижі, хоча весна вже прийшла, дерева на бульварах ледве вбивалися в лист, а коли окружна залізниця перенесла нас із Робером до поблизького села, де мешкала його коханка, ми помліли від захвату, побачивши розквітлі садові дерева, великими білими престолами виставлені за кожним штахетом. Ми ніби потрапили на ті особливі, поетичні, короткі місцеві святки, на які приїздять іздалеку о певній порі, ось тільки це свято влаштувала сама природа. Квіт на вишнях, ліплений один до одного білими піхвами, здалеку, серед інших дерев, безкві-тих і безлистих, здавався цього сонячного, але холодного дня снігом, який деінде розтанув, але поки що лежав у кущах. А височезні груші сповивали кожну хату, кожне скромне подвір’я ще ширшою, рівнішою, сліпучішою біллю, так ніби всі 'будівлі й усі обійстя цього сільця вбралися цього дня до першого причастя.