Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— У такому разі чому ж ви, Базене, їздите щотижня обідати в Шантії? Адже дук Омальський — теж онук члена революційного трибуналу, з тією різницею, що Карно був людина зацна, а Філіпп Егаліте — підчихвіст.

— Перепрошую, я вас переб’ю, — втрутився Сванн. — Я послав вам знімки. Не розумію, чому вам їх не передано.

— Це мене не дивує, — кинула дукиня. — Моя служба доповідає мені на свій розсуд. Очевидно, вона не любить закону святого Йоанна.

Дукиня подзвонила.

— Знаєте, Оріано, я їздив до Шантії без ентузіазму.

— Без ентузіазму, але з нічною сорочкою на випадок, якби принц залишив вас ночувати, але він залишав вас нечасто, бо він — страшенний хамлюга, як і всі Орлеани... А знаєте, кого ще, окрім нас, запрошено на обід до пані Сент-Еверт? — спитала дукиня Ґермантська у чоловіка.

— Окрім тих, про кого ви знаєте, покликано в останню мить брата царя Теодосія.

З виразу на дукининому личку видно було, що вона зраділа, а в голосі забриніла досада:

— Ой лишенько, знову принци!

— Цей принц люб’язний і тямовитий, — озвався Сванн.

— Ну, не цілком, — заперечила дукиня, здавалося, вона добирає слів, щоб чудасіювати. — Чи ви зауважили, що найлюб’яз-ніші принци люб’язні та не дуже? Але ж так, запевняю вас! їм треба завжди мати свою думку геть про все. Але оскільки вони не мають своєї думки ні про що, то марнують півжиття на те, аби розпитувати у нас про наші думки, а півжиття на те, аби нас же ними частувати. Вони, бачте, все поціновують: це от грано добре, а це погано. Всі вони одним миром мазані. Скажімо, цей шмаркач Теодосій Молодший (забула, як його звати) спитав у мене, як називається така-то оркестрова партія. А я йому... — Очі у дукині зблиснули, її червоножарі уста розтулилися, і вона засміялася: — Так і називається: оркестрова партія. І що ж ви думаєте? Моєю відповіддю він не здобрів. Ох, любий Шарлю! — млосним голосом тягла дукиня. — Яка нудота іноді ці збіговиська! Сидиш собі одного вечора і гадаєш: «Ні, краще померти!» Щоправда, смерть, може, теж нудна, бо ми не відаємо, з чим її їдять.

З’явився лакей. То був молодий женишок; його змажка зі швейцаром дійшла до того, що дукиня з доброти своєї розборонила їх і запровадила солом’яну згоду.

— Чи я маю йти довідуватися про здоров’я пана маркіза д’Осмона? — спитав лакей.

— Ні в якому разі, навіть не рипайтеся до завтрішнього ранку. А ще краще, аби ввечері Ъас не було вдома. Його лакей, ваш знайомий, може прискочити сюди з вісткою і пошле вас до нас. Ідіть собі геть, тиняйтеся де заманеться, можете розважитися, можете вдома навіть не ночувати, тільки щоб вас не було тут до ранку.

Лакей не тямився з радощів. Нарешті йому можна побути довго зі своєю нареченою, а то вони майже не бачилися відтоді, як після чергової сварки зі швейцаром дукиня по-дружньому порадила йому, аби знову не чубитися, зовсім не відлучатися з дому. На саму думку, що йому нарешті випав вільний вечір, він раював, а дукиня помітила його блаженство і розкусила. Серце її стислося, у всьому тілі вона відчула свербіж, побачивши щастя, якого зазнавав хтось без її дозволу, криючись перед нею, і дуки-ня запалала люттю й заздрощами.

— Ні, Базене, навпаки, хай зостається на місці і не рушає з дому.

— Але ж, Оріано, це безглуздя, вся ваша служба вдома, а о дванадцятій з’являться ще кравчиня і костюмер одягати нас на бал. Він тут зовсім не потрібен, і тільки він з усієї вашої челяді приятелює з лакеєм безталанного Мами — ось чому я тисячу разів волію його спровадити.

— А я прошу, Базене, його не відпускати: ввечері він має виконати одне моє доручення, ось тільки я ще не знаю точно, о котрій годині. Ні кроку з дому, чуєте? — звернулася вона до охопленого розпачем лакея.

Ув оселі повсякчас точилися сварки, служба тут довго не утримувалася, і винуватцем цієї постійної війни була одна й та сама особа, якою міг би видатися швейцар, але то був не він, хоча переслідування і прискіпування, найклопітніші для ката, і всю чорну роботу для підцьковування служників один на одного, роботу, яка призводила до бійки, дукиня доручала йому; сам швейцар навіть не здогадувався, яку ролю він відіграє. Як і всю службу, його розчулювала дукинина доброта, а нетямущі лакеї, діставши розрахунок, заходили до Франсуази попрощатися і казали, що якби не швейцар, кращого місця, ніж у домі в дука, годі було б знайти в цілому Парижі. Дукиня послуговувалася швейцаром як жупелом, так само як довгий час послуговувалася як жупелом клерикалізмом, масонством, жидівською загрозою тощо.