Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ні, ніколи. Недавно я дістав від нього листа, він хотів, аби я попросив дука де Муші і ще декого голосувати за нього в Жокей-клубі, але він пройшов на «ура».

— Попри справу Дрейфуса?

— Про це навіть не заїкнулися. Проте після голосування я туди ні ногою.

Вступив дук, а небавом і його дружина, уже вичепурена, ставна і гордопишна, у червоній саєтовій сукні; спідниця у неї була оздоблена лелітками. Мала у волоссі велике страусеве перо, обарвлене в пурпур, а на плечах тюлевий шарф, теж червоного кольору.

— Мені дуже подобається зелена підшивка вашого капелюха, — проголосила дукиня, яка була дуже спостережлива. — Зрештою, у вас, Шарлю, все гаразд: і те, що ви носите, і те, що мовите, і те, що читаєте, і те, що робите.

Сванн, удаючи, ніби не чує, роздивлявся дукиню, як роздивляються полотно майстра, потім, перехопивши її погляд, пожував губами, ніби кажучи: «Псякрев!» Дукиня засміялася:

— Вам подобається мій туалет? Я дуже рада. А от мені самій він, мушу сказати, не вельми до вподоби, — вела вона з невдо-воленою міною. — Лишенько, яка нудота: вбиратися, іти між люди, коли так любо сидіти вдома!

— Які гарні рубіни!

— Ох, серденько Шарлю! Видно принаймні, що ви розумієтеся на цьому — не те що бидляк Монсерфей: він спитав, чи вони правдиві! Признатися, я зроду таких не бачила. Це подарунок великої княгині. На мій смак, вони забуйні, трохи нагадують повний келишок бордо, але я їх наділа, бо ввечері ми побачимо велику княгиню у Марі-Жільбер, — додала дукиня, не здогадуючись, що ці її слова завдавали брехню її мужеві.

— А що буде у принцеси? — спитав Сванн.

— Нічого особливого, — ускочив у слово дук: Сваннове запитання йому підказало, що того не запрошено.

— Що ви, Базене! Там будуть усі, кому не ліньки! Зійдеться таке збіговисько, що можуть затоптати. Одне там буде гарне, — мовила дукиня, дивлячись на Сванна з субтельною міною, — якщо тільки не вибухне буря, яка висить у повітрі, — це диво-сад. Ви його бачили. Я там була місяць тому, коли цвів сиринґарій — яка краса! А потім ще й водограї — ну просто Версаль у Парижі!

— А що за жінка принцеса? — спитав я.

— Та ви ж її у нас бачили. Гарнісінька, як рожа повнісінька, трохи ідіотка, дуже мила, попри свою германську пиху, щиросерда і не може, щоб не вшелепкатися.

Від кмітливого Сванна не приховалося, що дукиня намагається вразити «ґермантською дотепністю», але дешевим коштом, бо повторювала старі, заяложені слівця. А проте, аби показати ду-кині, що розуміє її хіть дотепувати, Сванн посміхнувся — мовляв, вона свого домоглася, але посміхнувся якось криво, і ця нещирість знітила мене, так само, як я нітився під час розмови мого батька-матері з Вентейлем про зледащіння деяких верств (тоді як мої родйчі знали, %що зледащіння монжувенців куди гірше) або коли я слухав, як Леґранден кидає перла перед дурнями, знаючи, що цей багатий, вичепурений, але неосвічений люд його не зрозуміє.

— Гей, Оріано! Що ви таке кажете? — скрикнув дук. — Марі дурненька? Вона багато читала, чудова музика!

— Базене, хлоню мій! Ви що, вчора народилися? Невже ви не знаєте, що все це не заважає людині бути благуватою? Зрештою, сказати про неї, що вона благувата, без збрешеш, годі, ні, вона капуста з горохом; вона — Гессе-Дармштадт, Римська імперія та ще й тютя з полив’яним носом. Уже сама її вимова мене дратує. Але, зрештою, я визнаю, що вона чарівна своєумка. А ще ця її витівка — спуститися зі свого германського трону і відца-тися з-міщанська за простачиська. Адже вона сама його обрала! Ага! — звернулася вона до мене. — Ви не знайомі з Жільбером! Так ось: він зліг, коли йому сказано, що я кинула візитівку в пані Карно... Так, любий Шарлю, — одмінила дукиня розмову, помітивши, що згадка про кинуту в пані Карно візитівку розлютила дука, — ви так і не прислали знімків родоських рицарів, а проте, після ваших розповідей, я полюбила їх і мрію з ними ознайомитися.

Дук глянув дружині в живі очі:

— Оріано! Уже різати, то різати всю правду. Треба сказати, — звернувся він для спростування до Сванна, — що англійська послиха (незлецька жіночка, але чудійка і без царя в голові) придумала запросити нас разом із президентом Республіки та його благовірною. Це нас уразило, навіть Оріану, тим паче, що послиха мала багато знайомих серед тих, хто нічим нам не поступався, і могла б і не кликати нас на таке химерне збіговисько. Там був один міністр-казнокрад, ну, та, зрештою, хто старе поминає... коротше, нас не попереджено, і ми вскочили в халепу, хоча, мушу визнати, що ті люди були дуже ґречні. І на цьому треба було поквитуватися. І що б то було дукині Ґермантській порадитися хоча б зі мною; не прохопившися словом, вона взяла і кинула через кілька днів візитівку у Єлисейському палаці. Жільбер, мабуть, переборщив: він заявив, що ми знеславили себе. Але якщо не зважати на політику самого Карно, — а він зрештою вив’язувався цілком пристойно зі своїх обов’язків, — то як же можна було забути, що він доводиться онуком члена революційного трибуналу, який протягом дня послав на смерть одинадцятеро наших?