Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я заговорив зі Сванном про Дрейфусову справу і спитав, чому так виходить, що всі Ґерманти — антидрейфусари?

— По-перше, тому, що, власне, всі вони антисеміти, — відказав Сванн; він знав з досвіду, що деякі Ґерманти не антисеміти, але, як усякий завзятий прибічник якихось поглядів, волів тлумачити супротивну позицію інших упередженістю, забобонами, з якими змагатися годі, а не поглядами, щодо яких можна сперечатися. Зрештою, передчасно дійшовши кресу життя, він, як зацькований звір, не зніс нагінки і вернувся до віри своїх батьків.

— Про принца Ґермантського я, справді, чув, ніби він антисеміт, — погодився я.

— Ну, про нього шкода й мови! Він дійшов до того, що, — це як був він офіцером, — волів терпіти пекельний біль зубний, ніж піти до єдиного в околиці дантиста-жида, а ще у нього якось згорів флігель у власному маєткові, бо йому довелося б просити помпи у свого сусіди — Ротшильда.

— А ви до нього не підете ввечері?

— Піду, — відповів Сванн, — хоча я геть зморений. Я дістав від нього листа — він пише, що йому треба побалакати про щось зі мною. Я відчуваю, що занедужаю, і мені буде не до зустрічі з ним, — ні у нього, ні в мене, це б мене денервувало, волію зіпхнути все з плечей сьогодні.

— Але ж дук Ґермантський — не антисеміт?

— Як же не антисеміт, якщо він антидрейфусар? — заперечив Сванн, не помічаючи, що це те, що в логіці називається реШіо ргіпсіріі 14 14 Аргумент, що ґрунтується на висновку з положення, яке саме ще потребує доказу. (Прим, перекладача.) . — А проте мені було прикро розчаровувати цю людину — ох, що це я кажу! — розчаровувати дука; мені було приємніше розхвалювати його так званого Міньяра чи кого там іще.

— Ну, а дукиня? — спитав я, повертаючись до справи Дрей-фуса. — Вона — жінка інтелігентна.

— Так, вона чарівна жінка. Хоча, на мій суд, була ще чарівніша, поки йменувалася принцесою де Лом. У її дотепності з’явилася жовч, у молодесенької родовитої дівчини все було м’якше, але, зрештою, і молодь, і ті, що вже уматеріли, і чоловіки, й жінки, — усе це люди іншого поріддя, і ніякої ради нема — тисячолітній феодалізм у крові даром не минається.

— Але ж он Робер де Сен-Лу — дрейфусар?

— Ну що ж, це робить йому честь, надто як зважити, що його мати дихає лихим духом на Дрейфуса. Мені про нього саме так і мовили, але я не повірив. Це мене дуже радує. І не дивує — він людина цілком кебетлива. А в цьому разі це дуже важливо.

Дрейфусарство зробило Сванна вельми безпосереднім, воно переорало його душу ще дужче, ніж переорало одруження з Одет-тою; це його нове здекласування краще було б назвати рекласу-ванням, і воно виходило йому на честь, бо повертало на шлях, яким ішли його близькі і з якого його збили великопанські зв’язки. Та саме тоді, як Сванн з його світлою головою, завдяки успадкованим по предках перевагам, міг би зглибити істину, досі сховану від очей світовців, він виявив якусь кумедну сліпоту. Все, чим він захоплювався і чим обурювався, він вимірював тепер новим критерієм — дрейфусарством. З’ясувавши, що пані де Бонтан — антидрейфусарка, він визнав, що вона дурепа, але це було не дивніше, ніж те, що спало йому після женіння, а саме, що пані де Бонтан — розумниця. Не так уже й важило те, що нова хвиля перевернула його політичні погляди, що він забув, як обзивав Клемансо запроданцем, англійським шпигуном (цю дурницю вигадано у Ґермантів), і нині заявляв, що завжди вважав Клемансо за совість нації і за такого бійця, як Корнелі. «Ні, я все життя так казав. Ви щось плутаєте». Але, збуривши політичні переконання Сваннові, ця хвиля перегорнула і його літературні смаки, і навіть манеру висловлюватися. Баррес занапастив свій талант, та й ранні його речі слабенькі, їх не перечитаєш. «Ось спробуйте, до кінця не добредете. Ось Клемансо — інша річ! Я не антиклерикал, але поряд з ним Баррес ні риба ні м’ясо! Атож, батечко Клемансо — це брила. А який знавець мови!» Але ці Сваннові вибрики можна було ганити будь-кому, тільки не антидрейфусарам. Вони доводили, що як ти за Дрейфуса, то ти жидівського роду. Якщо такий щирий католик, як Саньєт, теж виступав за ревізію справи, то це тому, що його підтроюдила пані Вердюрен, дика радикалка. «Попівство» для неї, як більмо на оці. Саньєт просто дурень, а не злобитель, бо йому і невтямки, як непутить його принципалка. А як хтось відповідав, що Брішо, теж приятель пані Вердюрен, член Патріотичної ліги, йому заперечувано, що він розумніший від Саньєта.

— Ви з ним зустрічаєтеся? — спитав я у Сванна, маючи на увазі Сен-Лу.