Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Сванна я не бачив уже давненько і нині з дива не міг вийти: чи носив він раніше вуса «щіточкою», чи стригся «їжаком», бо він виглядав не так, як звикле; він і справді «одмінився», бо дуже хорував, а хвороба так само різко одмінює обличчя, як запущена борода, як зачіска на пряму чи косу проділь. Сванн був хворий на ту саму хворобу, яка вбила його матір, і занедужав він у тих самих літах, що й вона. (У нашому житті так важать кабалістичні цифри, лихе око, що здається, ніби і справді воно в руках у чарівниць. І якщо є пересічна тривалість життя людськости загалом, то є і пересічна тривалість життя окремих родин, тобто схожих між собою їхніх членів.) Сванн був убраний чепурно, і в цій чепурності, як і в чепурності його дружини, лучилося те, яким він зробився, з тим, яким він був колись. Обтислий перлово-сірий редингот підкреслюв його ставність і вельможність, руки обтягували переполаса-білі рукавички, в одній руці він тримав сірий циліндр із розтрубом — такий фасон Дельйон робив лише для нього, для принца де Сагана, для барона де Шарлюса, для маркіза де Модена, для Карла Гааса та для графа Луї де Тюрена. На мій уклін Сванн відповів чарівливою усмішкою і щиросердим ручканням, і це мене вразило: ми зі Сванном так давно не бачилися, що він зразу міг би мене й не впізнати; я висловив йому свій подив; він зареготав, але так, немовби на мене досадував, потім ще раз потис мені руку: наче здогадався, що я, припускаючи, ніби він мене не впізнає, сумніваюся: чи не вистарів він часом розум і чи не був завше байдужий до мене? А проте мої здогади були слушні: згодом випливло, що він упізнав мене, лише як мене названо на ім’я. Але потому, як дук звернувся до мене, ні в виразі Сваннового обличчя, ні в його висловах, ні в тому, що він казав мені, не майнуло, що його застукано зненацька, так хвацько і певно вдавав він із себе світовця. Він вносив у свою гру розкутість і вигадливість, вигадливість навіть у манеру вбиратися, саме те, чим славилися Ґерманти. Отож-бо уклін, яким старий клубмен привітав мене, не впізнавши, був не зимний і штивний уклін світовця формаліста, то був уклін справді щирий, чарівливий — так уклонялася, скажімо, дукиня Ґермант-ська (вона навіть перша всміхалася при зустрічі ще перед тим, як ти віддавав їй чолом) з протесту до механічних уклонів, властивих дамам-сенжерменкам. Так само й капелюх — дотримуючись уже віджилого звичаю, Сванн поставив його на підлогу при собі, — у нього був підшитий зеленою шкірою: Сванн переконував, що так він менїпе брудниться, а насправді зелене більше йому личило (про це він волів мовчати).

— Послухайте, Шарлю, ви ж бо великий знавець, підійдіть-но сюди, я вам щось покажу, а потім, діти мої, я з вашого дозволу ненадовго зоставлю вас удвох — мені треба переодягтися; зрештою, гадаю, Оріана зараз прийде.

Аж це дук показав Сваннові свого «Веласкеса».

— Здасться, я це вже десь бачив, — скривив Сванн гримасу хворого, якому навіть говорити важко.

— Так, — сказав дук; він був спантеличений тим, що знавець не став мліти від захвату. — Ви, мабуть, бачили це полотно у Жільбера.

— Ага, так і є, тепер пригадую.

— Як, по-вашому: хто це?

— Ба, як картина належала Жільберові, — то це, либонь, хтось із ваших предків, — відповів Сванн з ущипливою шанобою до старезности роду; він вважав, що легковажити тут неґречно і нерозумно, але з доброго тону волів за краще «відбутися жартом».

— Десь-найпевніш, — шорстко озвався дук. — Це Бозон, Ґер-мант... не пригадую вже, який за рахунком. Та мені чхати на них. Вам же відомо, що я не такий феодал, як Жільбер. Але мені казали, що це робота Ріго, Міньяра, ба навіть Веласкеса! — гукнув дук і вп’явся в Сванна поглядом інквізитора й ката, аби прочитати його думки і воднораз уплинути на його відповідь. — Ну то хто ж? — Дук умів домогтися потрібної йому відповіді, а за кілька хвилин повірити в те, що співрозмовник справді так думав. — Кажіть правду. По-вашому, це хтось із великих моголів, згаданих мною?

— Ба, н-н-ні, — відповів Сванн.

— Ну, особисто я на цьому не розуміюся, я аж ніяк не зугарен визначити, чия це мазанина. Але ви кохаєтесь у малярстві, ви людина тямуща, кому ви це приписуєте?

Сванн трохи повагався перед цим полотном — видно було, що воно йому не до шмиги.

— Вашому недругові! — відповів він зі сміхом дукові, і той скинувся з люті.

— Я прошу вас обох, будь ласка, почекайте на Оріану, — сказав він, охолонувши, — а я тільки одягну фрак і зараз прийду. Я передам моїй половині, що ви чекаєте на неї.