Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Отож коли йшлося про своєрідні риси салону принцеси Ґермантської, то найчастіше наводилося його замкнутість, що почасти випливало з того, що принцеса була королівського ложа, а головне, сказати б, з допотопности принца, скутого становими забобонами, з чого дуцтво, до слова, повсякчас при мені кпило і змушувало мене підозріло поставитися до запросин того, хто тільки з високостями та з ясновельможностями і знається і хто за кожним обідом бешкетує, що його посаджено не там, де йому подобало б сидіти за Людовіка XIV, не на тому місці, яке завдяки своїй незвичайній ерудиції в питаннях історії та генеалогії знав тільки він сам. Ось чому багато хто зі світовців, порівнюючи кузенство, вирішував на користь дуцтва. «Дуцтво — люди куди новочасніші, куди інтелігентніші, вони не ведуть, як інші, підрахунку колін родовідного дерева, їхній салон випереджав на триста років салон їхніх кузенів», — ось що говорилося звичайно, і, згадуючи ці репліки, я здригався від самого позирку на запрошення, бо ці репліки наводили мене на думку, що його надіслав якийсь містифікатор.

Якби дуцтво не поїхало до Каннів, я б спробував вивідати через нього, чи не пожартував хтось із мене. Мої підозри не підкріплювалися навіть (чим я намагався себе втішити) почуттям, якого нібито не мали б спізнавати світовці, але яке письменник, хоч би він і належав до світської касти, повинен відтворювати, аби бути цілком «об’єктивним» і вирізнити питомість кожного стану. Я й справді знайшов у чарівних спогадах опис підозр, подібних до тих, які заронило в мені запрошення від принцеси. «Ми з Жоржем (а може, «Ми з Елі» — книжки під рукою я не маю, аби справдити) так умерле хотіли попасти до салону пані Дельсер, що, отримавши від неї запрошення, постановили з обачносте, кожен власноруч, переконатися, чи це не першоквітневий жарт». А писав це не хто інший, як граф д’Осонвіль (згодом зять дука де Бройля), а другий молодик, який «власноруч» збирався вивідати, чи не морочать його, це — залежно від того Жорж він чи Елі — хтось із двох нерозлийдрузів графа д’Осонвіля: пан д’Аркур чи принц де Шале.

Уже в день рауту в принцеси Ґермантської я дізнався, що дуцтво напередодні повернулося до Парижа. Повернулося воно не на бал у принцеси, а через важку хворобу котрогось із кузенів, а потім дук рвався побувати ще цього вечора на одному маскараді, де сам дук мав явитися Людовіком XI, а його дружина — Ізабо Баварською. Я постановив вибратися до них уранці. Проте дуцтво кудись рано вийшло і досі ще не вернулося; я чигав у ванькирчику, який здався мені доброю сторожівнею, на повернення їхнього екіпажу. Насправді я погано вибрав свій пост, звідки ледве було видно наше подвір’я, зате мені відкривалися інші двори, і знічев’я я трохи розважився. Не лише у Венеції, а й у Парижі є такі спокусливі для малярів куточки, звідки перед твоїми очима бовваніє безліч кам’яниць. Венецію я згадав не випадково. Убогі дільниці венецькі вранці нагадують убогі квартали паризькі з їхніми високими, ширшими вгорі димарями, обарвлені сонцем так ясно нарожево і так жаро начер-воно; цілий сад буяє над оселями, пишає з таким розмаєм відтінків, що можна сказати, ніби це направду сад, виплеканий над містом якимсь аматором дельфтських чи гарлемських тюльпанів.

Зрештою деякі покої збитих докупи будинків виходять вікнами на спільне подвір’я, кожен віконний проріз перетворюється на раму, і в якійсь рамі видно куховарку, яка замріялася, втупившись у підлогу, а в ще одній, трохи далі, — дівчина з розпущеним волоссям та стара відьма з гребінцем, риси якої з’їдає пітьма; відстань приглушує згуки, вони застрягають у дворах, кожен дім показує сусідньому в засклених прямокутниках німі рухи людей, і кам’яниці, виставляючи голландські образки, здаються якоюсь художньою виставкою. Звичайно, з палацу Ґермантів такого краєвиду не відкривалося, зате розгорталися інші, теж цікаві, надто з того особливого тригонометричного пункту, де я засів і де ніщо не зачіпало мого ока ген-ген аж до майже не забудованих, округлих пагорбів, за якими стояв осторонець принцеси Силістрійської і маркізи де Пласак, вельможних кревнячок дука Ґермантського, яких я, зрештою, не знав. Аж до цього палацу (який належав їхньому батькові, панові де Брекіньї) геть нічого, тільки невисокі, повернуті на всі боки споруди, які, не спиняючи погляду, подовжували простір своїми навскісними площинами. Крита червоною дахівкою невеличка вежа повітки, де стояли повози маркіза де Фрекура, вивершувалася шпинем, але шпинь, нагадуючи про гарні старезні будинки, вигнані вгору на відшибі у швейцарському підгір’ї, був такий тонесенький, що нічого не заслоняв собою. Всі ці споруди, ледь видимі, розсипані безладно, створювали вражіння, ніби палац маркізи де Пласак стоїть куди далі, ніби тебе відділяло від нього кілька вулиць чи багато гірських пасем; насправді він був близесенько, але його віддаляла мана зорова, звичайна в Альпах. Коли його широкі квадратові вікна, іскряві на сонці, наче гірський кришталь, відчинялися для провітрювання, то, натужуючи зір, аби роздивитися на різних поверхах лакеїв за вибиванням килимів, ти зазнавав утіхи не меншої, ніж дають тобі на полотнах Тернера чи Ельстіра мандрівник у диліжансі чи провідник на узбіччі Сен-Готарда. Але з цього «бельведеру» я міг би і не вгледіти дуцтва при поверненні, а тому, вернувшись пополудні на чати, я просто став на сходах, звідки б уже не проґавив, що брама відчиняється, проте чарівна альпійська краса оселі Брекіньї і Трем з прибиральниками-лакеями, відстанню обернутими у малесеньких чоловічків, тут уже не тішила моїх очей.