Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Аж це він зауважив, що стоїть на годині.

— Зрештою я вас одвезу. Який пишний місяць! Я проведу вас, а потім подамся милуватися на місяць до Булонського лісу.

Ге, та ви не вмієте голитися! Вирушаєте на проханий обід, а волоски стирчать, — мовив пан де Шарлюс, беручись за моє підборіддя двома наче намагніченими пальцями, що, повагавшись хвильку, мов ті перукареві пальці, ковзнули до моїх вух. — О, помилуватися на «сріблястий блиск місяця» у лісі з кимось таким, як ви, яка це розкіш! — промовив він, і його голос нагло задзвенів мимовільною ніжністю, по чому він смутно вів далі: — Бо ви все ж дуже милий, і кращого супутника було б важко знайти. — Аж це він по-батьківському обняв мене за плечі. — Мушу признатися, раніше ви мені здавалися людиною зовсім нецікавою.

Власне, я мав усі підстави гадати, що думка його про мене не змінилася. Досить було згадати, як він кипнем кипів з гніву заледве півгодини тому. А проте у мене виникло вражіння, що зараз мій гоститель щирий, що його добре серце перемагає уразливість і гонор, від яких він кидався немов у причині. Коляса стояла перед нами, а розмова все ще точилася.

— Нумо, — нараз кинув він, — сідайте! За п’ять хвилин ми підкотимо до вашої оселі. І я скажу вам: «Бувайте!», тобто: «Бувайте навік!» А скоро ми маємо розійтися назавше, то краще б нам завершити наші взаємини, як у музиці, повним акордом.

Попри всі ці урочисті запевнення, що ми не побачимося ніколи, я міг присягнути, що пан де Шарлюс, шкодуючи про свій недавній вибух і боючись, що заподіяв мені кривду, не від того, щоб зустрітися зі мною ще раз. І я не помилявся, бо він зараз же скрикнув:

— Отакої! А головне я й забув! На спогад про вашу любу бабусю я звелів для вас оправити раритетне видання пані де Севіньє. Овва! Виходить, це наше спіткання не останнє. Треба втішатися тим, що рідко коли дається залагодити за один день складні справи. Згадайте, скільки часу тривав Віденський конгрес.

— Я пришлю, щоб вас не турбувати, по книжку, — зголосився я.

— Цитьте, присусуватий, — гарикнув на мене барон, — не завдавайте дурня собі, не прикидайтеся, для вас невелика честь те, що я, може (не кажу: «запевне», бо книги може передасть вам і камергер), вас прийму!

Він опам’ятався.

— Я не хочу покидати вас із цим словом. Не треба дисонансів, завершальний акорд, а потім — вічна тиша!

Мені здавалося, ніби він щадив свої нерви: після гризьких слів недавньої звади між нами йому лячно було розлучатися зі мною.

— Проїхатися Булонським лісом ви не побажали, — промовив він радше ствердним, ніж запитальним тоном — як мені здалося, не тому, що втримувався пропонувати мені проїхатися, а тому, що боявся, як би моя відмова не вразила його самолюбства. — Ну, а зараз саме та пора, — тягнув він далі, — коли, за словами Вістлера, буржуа повертаються додому (цією реплікою він, мабуть, хотів ударити по моєму самолюбству) і коли все навколо пориває до себе очі. Але ви навіть не знаєте, хто такий Вістлер.

Аби одмінити розмову, я спитав у барона, чи розумна принцеса Ієнська. Пан де Шарлюс урвав мене й озвався таким презирливим тоном, якого я ще не чув від нього:

— О пане, про сани і стани, згадані вами, я тями не маю. Вельможество може водитися і в таїтян, але я, слово честі, про нього зроду не чував. А проте, хай це й дивно, ім’я, яке ви оце назвали, кілька днів тому лунало в моїх вухах. Мене запитано, чи я не заперечуватиму, аби мені відрекомендували дука Ґвас-тальського. Запитання здивувало мене: дук Ґвастальський не потребує того, щоб його мені рекомендували, він мій кузен і знає мене споконвіку; він син принцеси Пармської і на правах добре вихованого родича приходить мене віншувати з Новим роком. Але потім з’ясувалося, що йдеться не про мого кревняка, а про сина згаданої вами особи. Позаяк ніякої принцеси Ієн-ської не існує, я припустив, що йдеться про якусь торботряску, мабуть, вона спить під Ієнським мостом і вигадала собі мальовничий титул принцеси Ієнської, як оті, що величають себе Ба-тиньйольською Пантерою або Королем Сталі. Ба ні, йшлося про одну багачку — її прегарними меблями я захоплювався на виставці, і ці меблі мали ту перевагу над власницею, що були непідробні. А про так званого дука Ґвастальського я подумав, що то біржовий маклер мого Секретаря, — все купується, були б гроші. Ба ні, то, очевидно, цісар для сміху надав цим людям титул, хоча цей титул аж ніяк не вакував. Хто зна, що це було: вияв його потуги, чи доказ його невігластва, чи хіть побавитися, — мені здається, він просто позбиткувався з узурпаторів-невдах. Словом, я не можу вам цього всього пояснити, моя компетенція обмежується Сен-Жерменським передмістям, і саме там, поміж усіх цих Курвуаз’є і Галардонів, вам, може, пощастить вирискати, за сприяння якогось знавця, старе луб’я, взяте напрокат у Бальзака, — ото буде сміху! Звісно, це ніщо проти чарів принцеси Ґермантської, але без мене і без мого сезаму вам до неї не підступитися.