Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Пане, — кинув я, збираючись іти, — ви мене ображаєте, а що ви набагато старший за мене, то я безборонний, сили у нас нерівні, а переконати вас на інше мені не світить, хоча я присяг-нувся, що не розпускав язика.

— Виходить, я брехун? — зично покликнув він і одним скоком опинився за два кроки від мене.

— Вас ошукано.

Аж це пан де Шарлюс перейшов на лагідний, щиросердий, журливий тон, — так у деяких граних без паузи симфоніях за громами першої частини іде погідне, ідилічне скерцо .

— Може, й так, — озвався він. — Власне, переказані слова спотворюють. То ви виною, що не скористалися зі змоги побачитися зі мною, хоча я цю змогу давав вам повсякчас; ви вибили у мене з рук зброю для боротьби з волоченою на вас пенею, бо вам закидають зраду; ви позбавили мене щоденних щирих розмов із вами. У кожному разі, правдиві там чи вигадані, під-шепти зробили свою чорну справу. Я вже не можу відкинути ті вражіння, які вони на мене справили. Я навіть не можу сказати, що хто дуже картає, той міцно любить, бо хоч я вас дуже скартав, але я вас розлюбив.

З цим словом барон силоміццю посадив мене, а потім подзвонив. Вступив новий лакей.

— Принесіть чогось випити і розпорядіться запрягати.

Я сказав, що пити мені не хочеться, що вже нерано і що в мене, зрештою, свій повіз.

— Візника, мабуть, після розплати, відпустили, — заперечив пан де Шарлюс, — отож, карети у вас катма. Я велів запрягати, аби вас відвезли додому... Якщо ви боїтеся, що вже пізня доба... я міг би надати до ваших послуг кімнату.

Я сказав, що мати стала б непокоїтися.

— Так, так, правда там чи вигадка, а підшепти зробили своє. Моя дещо передчасна симпатія розквітла надто рано, і з нею сталося те саме, що й з яблунею, про яку ви так поетично розповідали в Бальбеку: недосвіток побив її цвіт.

Проте пан де Шарлюс поводився так, наче його симпатія вціліла: запевняв, що між нами вже по всьому, а сам утримував мене, пропонував чогось випити, залишитися ночувати, відвезти додому. Його навіть буцімто лякала думка, що я поїду і він зостанеться сам-один, його буцімто пойняло якесь нервове почуття страху, якого (так принаймні мені здалося) зазнавала його братова і кузинка Оріана годину тому, коли змушувала мене побути ще, бо я теж став їй на короткий час симпатичний; я помітив у ньому ту саму хіть розтягти втіху від спілкування зі мною.

— На жаль, — додав пан де Шарлюс, — я не маю хисту воскрешати те, що відцвіло. Моя симпатія до вас умерла. Оживити її я не годен. Гадаю, я не уйму собі чести, як признаюся, що про це шкодую. Я можу повторити за Воозом Віктора Гюго:

Я знову вернувся, уже з бароном, до великого ясно-зеленого салону. Знічев’я, аби щось сказати, я зауважив, що вітальня дуже гарна.

— Справді? — відгукнувся пан де Шарлюс. — Треба ж щось собі вподобати. Лиштва — це робота Багарова. Справляє дуже приємне вражіння тим, що підходить до крісел бове і до консолей. Зверніть увагу: вона повторює той самий декоративний мотив. Таке можна побачити лише в Луврі та в особнякові пана Еннісдаля. Але коли я надумав замешкати на цій вулиці, звісно, знайшовся зараз же давній палац Шіме — його ніхто ніколи не бачив, бо він явився лише для мене. Загалом незле. Могло б бути краще, але й так непогано. Правда ж, тут є гарні речі? Скажімо, портрети моїх вуйків, короля польського та короля англійського, пензля Міньяра. Зрештою, навіщо я вам про це розказую? Ви все знаєте не згірш од мене — адже ви очікували на мене в цьому салоні. Ні? Ага, вас, певне, провели до блакитного салону, — це він ввернув або з хоті шпигонути мене за мою недопитливість, або прагнучи показати, який я нікчема перед ним, хто навіть не зволив поцікавитися, де мені велено чекати. — Ось у цій комірчині всі капелюшки мадам Єлизавети, принцеси де Ламбаль і королеви. Але вам це, мабуть, нецікаво, ви ніби нічогісінько не бачите. Чи не вражений у вас зоровий нерв? Якщо ж ви предкла-даєте інший вид краси, ось вам Тернерова «Веселка», що спалахнула між двома Рембрандтами на знак нашого замирення. Чуєте? До неї прилучається Бетховен.

І справді: до мене долетіли перші акорди третьої частини « Пасторальної симфонії » «Радощі по бурі»: десь близько, чи не на другому поверсі, грала оркестра. І я наївно запитав, з якої нагоди музика і хто оркестранти.

— Га? Що? Або я знаю! Уявлення не маю. Це музики-неви-димці. А що, гарно? — спитав він чваньковито, хоча в голосі його бриніли Сваннові нотки. — Але вам це треба, як волосся в пані-стару. Вам хочеться додому — ні Бетховен, ані я вас не обходять. Ви самі видаєте на себе суд і вирок, — додав барон щиросердим і смутним тоном, коли прийшла пора прощатися. — Даруйте, що я вас не відпроваджую, як цього вимагає ґречність. Оскільки я вас не побачу, то менше з тим, розійдемося ми на п’ять хвилин раніше чи пізніше. Та ще я й зморений, і роботи чимало.