Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Оріано, тільки не зараз! Подивитеся завтра, — заблагав дук, який показував уже мені знаками, як його нажахали ці здоровецькі світлини.

— А мені кортить разом із Шарлем, — сказала дукиня з усмішкою, де таїлися дика хтивість і тонкий психологічний розрахунок, бо, прагнучи примилитися до Сванна, вона так мовила про втіху, яку їй дадуть знімки, як міг би мовити хворий про втіху, з якою він з’їв би помаранчу, або так, ніби вона витівала витівки з приятелями і водночас пояснювала своєму біографові про свої гідні відзначення смаки.

— Він прийде до вас спеціяльно, — заявив дук потому, як дружина йому поступилася. — Роздивляйтеся хоч три години, якщо вам це так до вподоби, — вів далі він іронічно. — А де ж ви сії цяцьки порозвішуєте?

— У моїй опочивальні, я хочу, аби вони завжди були в мене перед очима.

— Гаразд! Якщо вони висітимуть у вас у спальні, маю надію, що я ніколи їх не побачу, — мовив дук, забувши, що мимоволі зраджує, що він солом’яний парубок.

— Тільки, прошу, обережно, — звернулася дукиня до служника (вона так ревно його остерігала, підсипаючись до Сванна). — Дивіться пакета не пожмакайте.

— Як ми шануємо навіть пакет! — шепнув мені дук, здіймаючи руки до неба. — Знаєте, Сванне, —■ додав він, — я ж бо душа прозаїчна, найбільше мене вражає те, що у вас знайшлося таке конвертисько. Де ви його доп’яли?

— У крамниці фотогравюр, там часто послуговуються великими пакетами. Які ж бо з них хамлюги! Надписують: «Дукині Ґермантській» без «Її ясновельможності».

— Я пробачаю їм, — неуважно кинула дукиня; нараз їй спало щось у голову і вона повеселішала, але одразу споважніла і поцікавилась у Сванна:

— Ну то що, поїдете з нами до Італії?

— Гадаю, ваша ясновельможносте, не зможу.

— А от пані де Монморансі поталанило. Ви побували з нею у Венеції й Віченці. Вона розповідала, що з вами бачиш те, чого без вас не побачиш, те, про що ніхто ніколи не говорив, що ви їй відкрили щось геть-то нове навіть у тому, що буцімто всім відоме, що завдяки вам вона примітила такі подробиці, повз які двадцять разів проходила, проочивши. Далебі, ви ставитеся до неї краще, ніж до нас... Витягніть фотографії пана Сванна з цього величезного конверта, — звеліла вона служникові, загніть на ньому ріжок і передайте його від мене її ясновельможності графині Моле.

Сванн пирхнув сміхом.

— Мені, одначе, хтілося б знати, — спитала дукиня, — як можна за десять місяців передбачити, що ви не зможете поїхати?

— Люба дукине! Я вам відповім, якщо вам на цьому залежить, але ж ви самі бачите, що я дуже хворий.

Шарлю, серденько, ви справді кепсько виглядаєте, мені не подобається ваша цера, але ж я прошу вас поїхати з нами не через тиждень, а місяців через десять. Десять місяців — термін чималий, аби оклигати.

Вступив лакей і ознаймив, що екіпаж подано.

— Нумо, Оріано, мерщій! — сказав дук, який уже пирхав з нетерпіння, немовби був одним із коней у запрягу.

— То чому ж вам не поїхати до Італії? — спитала дукиня, встаючи, аби попрощатися з нами.

— Тому, любий друже, що за кілька місяців мене вже не буде серед живих. Наприкінці минулого року я радився з лікарями, і вони мені сказали навпростець, що моя хвороба, від якої я можу померти будь-якої хвилини, дасть мені прожити, у кращому разі, місяців три-чотири, але аж ніяк не більше, — відповів Сванн, усміхаючись, аж це лакей відчинив перед дукинею шкляні двері на вихід.

— Та що ви! — скрикнула дукиня, пристаючи по дорозі до карети і зводячи свої гарні очі, блакитні й журливі, але сповнені недовіри. Вперше їй випадало спевнити водночас дві геть-то різні повинності: сідати до екіпажу, аби їхати на проханий обід, і спочувати мрущому, і вона не знаходила у світському кодексі такого положення, яке підказало б їй, що почати, — ось чому вона, не знавши, який обов’язок важливіший, надумала, аби спевнити перший, не такий важкий, удати, ніби вона і в головах не покладає скорботної думки: вона зміркувала, що в даному разі найкращий спосіб розв’язати колізію — заперечити її.

— Ви жартуєте, — сказала вона Сваннові.

— Добрий собі жарт, — відповів іронічно Сванн. — Не знаю, навіщо це я вам сказав, я нікому не заїкався про свою хворобу. Але ж ви заходилися мене розпитувати, та й потім, я можу померти першого-ліпшого дня... Проте я вас не затримую, ви спізнитеся на обід, — додав Сванн; з ґречности він поставив себе на місце дуцтва. А він знав, що коли йдеться про світські обов’язки, то смертю приятеля легко важиться. Але дукинина ґречність, хоча й невиразно, підказала їй, що для Сванна обід, на який вона вибиралася, не такої ваги, як його власна смерть.