Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ет, що там обід! Це не має жодного значення! — понурившись, мовила вона, простуючи до екіпажу.

Дук обурився.

— Оріано! Годі ячати і приспівувати Сваннові! — гукнув він. — Ви ж бо знаєте, що в пані де Сент-Еверт сідають до столу акурат о восьмій. Якщо обіцявся, то слід бути вчасно; коні вже добрих п’ять хвилин чекають. Перепрошаю, Шарлю, — сказав він, звертаючись до Сванна, — але вже за десять восьма. Оріана завжди спізнюється, а їхати до оселі тітки Сент-Еверт понад п’ять хвилин.

Дукиня, перш ніж наддати ходи, востаннє попрощалася зі Сванном:

— Ну, ми з вами про це ще побалакаємо; я не вірю жодному слову з того, що ви набалакали про свою хворість, але ми ще це розберемо. Вас даремно налякали; приходьте снідати, коли душі заманеться (для дукині сніданок був розв’язанням усіх питань), тільки призначте день і годину.

І, піднімаючи поділ червоної спідниці, дукиня ступила на приступку. Аж це дук, побачивши її ногу, зарепетував як на пуп:

— Лишенько, Оріано! Про що ви думали? У вас чорні черевички! А сукня червона! Біжи і перевзуйся в червоні черевички. Ба ні, — звернувся він до лакея, — скажіть покоївці, аби вона мерщій принесла її ясновельможності червоні черевички.

— Серце моє, ми спізнюємося! — відповіла стиха дукиня; Сванн, який укупі зі мною чекав у сінях, коли повіз рушить, міг її почути, і дукині було ніяково.

— Та ні, ми маємо час. Ще тільки за десять восьма, а до парку Монсо щонайбільше десять хвилин їзди. Ну, а зрештою, якби ми приїхали о пів на дев’яту, — дарма, почекають, не можете ж ви їхати туди в червоній сукні і в чорних черевичках. Ось побачите, ми ще не будемо останні, ви ж знаєте, подружжя Сасенажів завжди являється не раніше ніж за двадцять дев’ята.

Дукиня побігла до своїх покоїв.

— Бачили? — похвалився нам дук. — 3 бідолашних чоловіків збиткуються всі, кому не ліньки, але без них теж погано. Якби не я, Оріана поїхала б на обід у чорних черевичках.

— Не бачу в цьому лиха, — заперечив Сванн, — я помітив, що на дукині чорні черевички, але мене це анітрохи не вразило.

— Не вразило, то не вразило, — відповів дук, — але все-таки як черевики одного кольору з сукнею, то це завжди елегантно. І потім, можете бути певні: тільки-но ми приїхали б, вона б на це сама звернула увагу, і мусив би я летіти по черевики. Я сів би до столу о дев’ятій, Ну, бувайте, хлопці! — сказав дук, легко попихаючи нас. — Ідіть собі, поки Оріана не вернулася. Я зовсім не хочу сказати, що їй прикро вас бачити. Навпаки: їй це занадто приємно. Якщо вона вас застане, то знову почне роз-дебендювати, а вона і так зморилася, приїде на обід ледве тепла. І потім, сказати по щирості, я конаю з голоду. Я погано поснідав, бо зійшов уранці з потягу. Правда, беарнський соус був збіса смачний. А проте я нічого не матиму проти — ну, тобто нічогісінько не матиму проти того, аби сісти до столу. За п’ять восьма! Ох, ця жінота! Через неї дістанемо ми обоє кольки. В Оріани не таке вже й міцне здоров’я, як гадають.

Дук нітрохи не соромився говорити смертенному про свої нездужання та про нездужання дружини — своє здоров’я і жінчине хвилювало його більше, було для нього важливіше, ніж здоров’я Сваннове. І лише тому, що був людина вихована і життєрадісна, він, ввічливо випровадивши нас, коли Сванн опинився уже в дворі, товстим голосом гукнув, стоячи на порозі, як гукають за лаштунки зі сцени:

— А цих вражих лікарчуків ви не слухайте — мало яких дурниць вони вам нацвенькають! Лікарчуки — осли. Ви здорові, як бугай. Ви ще поховаєте всіх нас!

Ґермантська сторона І

Після виходу 1913 року «На Сваннову сторону» Пруст усе ще виношує задум опублікувати продовження свого роману у двох томах: «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час». «Ґермантська сторона», отже, була центральним панно триптиху. Хвороба, війна, сердечні драми змінили цей план. І хоча в остаточній композиції роману місце, відведене «Ґер-мантській стороні», куди скромніше, ніж у проекті тринадцятого року, цей том залишається дуже важливий для розуміння прустівського творчого методу. Але чого вартий цей том, усвідомлено не зразу. Читач віддав належне поезії «На Сваннову сторону» і «У затінку дівчат-квіток», сценам звичаїв «Содома і Ґоморри», психологічному аналізу «Полонянки» і «Аль-бертина зникає», філософії «Віднайденого часу», а от «Ґермантська сторона», які лаври вона здобула авторові? Після широких просторів Комбре та Єлисейських Полів, після морських бризів Бальбеку читач опиняється в замкнутій атмосфері салонів. Розповідь ніби зависає в повітрі, загрузає у фривольних розмовах, у пустопорожній балаканині, які знову можуть підтвердити достотність образу Пруста-«сноба», «світського аматора». Як виявилося, за розгалуженням ховався основний стовбур. Справді, «Ґермантська сторона» — найдовший в епопеї «У пошуках утраченого часу» роман і нібито, так іноді здається, «найрозхристаніший». Погодившись друкувати порізаний твір — перша частина його оприлюднена 1920 року; друга — 1921-го, — Пруст, безперечно, мимоволі сам допоміг утвердитися цій думці. Ось чому двадцятого року Поль Суде, критик «Тана», бачив у «Ґермантській стороні І» «перехідний том», а через півстоліття Моріс Бардеш усе ще писав про його «гібридний характер».