Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Її погляд геть одмінився: став неспокійний, жалісний, розгублений; то був не колишній її погляд, то був тужливий погляд старої жінки, яка зійшла на дитячий розум.

Франсуаза все в’язнула до бабусі, чи не хоче та, щоб її зачесали, і нарешті переконала себе, що бабуся дала згоду. Вона поприносила щітки, гребінці, одеколон, пеньюар. «Це вас не втомить, пані Амеде, якщо я вас зачешу, — щебетала вона, — хоч як би кволилася людина, а зачісаною вона завжди може бути». Тобто людина ніколи не кволиться аж так, щоб її не міг зачесати хтось інший. Але, вступивши до покою, я побачив у жорстоких руках Франсуази, ощасливленої так, ніби вона зцілювала бабусю, під старими н^!жденними розчухраними косами, що не витримували доторку гребінця, голову, безсилу зберегти потрібну для чесальниці позу, голову, що хиталася врізнобіч, буцімто під подмухами борвію, тоді як вид її кривила гримаса змори та болю. Я відчув, що чесання добігає кінця, і не сказав їй: «Годі!», з остраху, що вона однаково мене не послухає. Я кинувся одразу до неї, коли, бажаючи, аби бабуся поглянула, чи добре вона зачісана, Франсуаза у невинній своїй жорстокості піднесла їй люстерко. Спочатку я радів, що встиг вихопити його Франсуазі з рук, перш ніж бабуся — навіщо тоді ми ховали від неї всі дзеркала — побачила б себе такою, якою уявити навряд чи могла б. Та ба! За мить я нахилився над нею, аби поцілувати її гарне і страдницьке чоло, а вона глипнула на мене здуміло, недовірливо й обурено: вона не впізнала мене.

На думку нашого лікаря, то був симптом того, що кров збігається до голови. Треба було відтягти кров. Коттар вагався. Франсуаза мала надію, що бабусі поставлять «очисні» банки. Вона шукала в моїй енциклопедії, як вони діють, але не знайшла. А все тому, бо хоч і казала «очисні», але писала (а отже, думала, що так пишеться і в книзі): «прочисні». Котгар, на превеликий Франсу-азин жаль, вибрав, без великої надії на успіх, п’явки. Коли через кілька годин я зайшов до бабусі, чорні змійки, присмоктавшись до її карку, скронь та вух вилися в закривавленім її волоссі, наче у волоссі Медузи. Але на блідій і спокійній тварі, цілковито нерухомій, я побачив широко розплющені, ясні й тихі очі (може, навіть ще розумніші, ніж перед хворобою, бо вона не могла балакати, не могла ворушитися і звіряла свою думку очам, а думка здатна відроджуватися завдяки тому, що у нас відсмоктали кілька крапель крови), очі лагідні й ніби оліїсті, де вогонь розпаленого коминка освітлював перед хворою знову відзисканий нею Всесвіт. Спокій її не був уже мудрістю розпуки, а мудрістю надії. Вона розуміла, що їй краще, усвідомлювала, що треба шануватися, і лежала тихо; лишень обдарувала мене прегарною усмішкою, аби я знав, що їй легше, і потиснула злегка мені руку.

Я знав, як бридиться бабуся самим виглядом певних звірят, а їхнім доторком і поготів. Знав, що терпить п’явки лише в надії на полегкість від них. Ось чому мене дратувала Франсуаза, яка примовляла бабусі з хихотом, ніби дитині на забаву: «О, як ці хробачки повзають по нашій пані!» Розмовляти з хворою, ніби та здитиніла, було просто неввічливо! Проте бабуся, чиє обличчя вбралось у спокійний і стоїчний гарт, очевидно, пропускала все повз вуха.

Овва! Ледве з бабусі знято п’явки, конґестія вернулася з новою силою. Мене вразило, що бабусі погіршало, а Франсуаза зникає раз у раз. Річ у тім, що вона замовила собі жалобу, і їй не хотілося затримувати швачку. В більшості жінок усе, навіть найглибша скорбота, зводиться до «примірювання».

За кілька днів мама збудила мене вночі. З тихою оглядністю, з якою промовляють у важливих життєвих випадках пригнічені горем люди, намагаючись нічим не потурбувати інших, вона сказала:

— Пробач, що я тебе збудила.

— Ба, я не спав, — відповів я, прокинувшись.

Я говорив цілком щиро. Нагла зміна, до якої веде наше пробудження, не те що переносить нас у ясне буття свідомости, а стирає спогад про ледь приглушене світло, в якому спочиває наш розум, наче в опаловій пучині вод. Невиразні думки, по яких ми пливли ще мить тому, створювали в нас самих рух цілком достатній для того, щоб ми могли дати йому назву чування. Але пробудження наражається на спротив пам’яти. Трохи згодом ми називаємо ті думки сном, бо ми їх собі вже не пригадуємо. І поки висяває іскриста зірка, яка при прокидові освітлює пробурканому весь його сон, йому кілька секунд ще віриться, що то був не сон, а чування; зірка, щоправда, ця летюча, зі зникненням її світла зникає і примарне буття, і всі сновидіння. Ось чому пробуджений може сказати: «Я спав».