Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Нічого не допомагало; він завжди являвся у дім перший, через що його в іншому середовищі й охрещено таким прізвиськом, яке було нам невідоме: «Замість квітів на домовину». Перш ніж побувати скрізь, він завжди завбачував усе, і віддячувалися йому своєрідно: «Таким, як ви, дякую не кажуть».

— Що? — спитав гучно дід — він став приглухуватий і не розчув чогось, що сказав кузен моєму батькові.

— Нічого, — .відповів кузен. — Я тільки сказав, що дістав листа з Комбре — там сльота, а тут сонечко припікає.

— Але барометр упав, — озвався батько.

— Де, ви кажете, сльота? — перепитав дідусь.

— У Комбре.

— А, мене це не дивує. Коли тут негода, у Комбре гарно, і навпаки. Ой лишенько! Ви згадали Комбре. А Леґранденові хто написав?

— Атож, не клопочіться, його попереджено, — відказав кузен, чиї щоки, чорні від густого заросту, непомітно розсувала усмішка від задоволення, що він про це подбав.

Аж це батько гайнув за двері, а я подумав: чи не зайшло чого радісного чи зловісного? Одначе то тільки прибув доктор Д’єлафуа.

Батько зустрів його в суміжній світлиці, ніби актора, готового вийти на сцену. Це світило запрошувано не для лікування, а для засвідчення факту, як запрошувано нотаря. Доктор Д’єлафуа, мабуть, був великий лікар, чудовий викладач; окрім тих характерних ролей, які він виконував блискуче, він грав ще одну і в ній протягом сорока років не знав собі рівних; ця роля така сама своєрідна, як роля резонера, скарамуша чи шляхетного батька, зводилася до констатації агонії або смерти. Його ім’я було запорукою того, що він у цьому амплуа і на слизькому не спіткнеться, і коли служниця виголошувала: «Пан Д’єлафуа!» — вам здавалося, ніби ставлять Мольєра. Гоноровитості постави відповідала невловна гнучкість його напрочуд стрункої фігури. Гарне обличчя пашіло менше своєю вродою лише через болісну подію. Убраний у гожий чорний сурдут, професор зайшов, стриманий у своєму сумі; він не висловив співчуття, бо воно пролунало б нещиро, не допустився бодай найменшої нетактовности. При смертній постелі саме він, а не дук Ґермантський показав себе великим паном. Він оглянув бабусю, не докучаючи їй і поводя-чися надзвичайно коректно з лікарем-ординатором, а потім шепнув кілька слів моєму батькові й шанобливо вклонився матері. Я відчував, що батько мало не сказав їй: «Професор Д’єлафуа». Але професор, щоб не бентежити її, вже відвернувся і чудово розіграв відхід, попереду, з найприроднішою міною, взявши з собою конверта. Він нібито його й не бачив, і ми аж самі похопилися, чи ж уручено йому гонорар, бо він його кудись тицьнув зі спритністю штукаря, не тільки не втрачаючи нічого від свого гонору, а навіть ще більше гоноруючись: бачте, який я, відомий лікар-консультант, у довгому сурдуті з шовковими вилогами, з прегарною головою, сповненою шляхетного жалю. Його спокій і жвавість свідчили про те, що хай би його й чекало сто таких-от візит, він не хоче виказувати жодного поспіху. Бо був він живий образ такту, розуму, доброти. Цієї незвичайної людини вже нема на світі. Інші лікарі, інші професори, мабуть, не поступаються йому, а чимось, може, й перевищують його. Проте «амплуа», в якому його знання, його фізичні дані, його добре виховання забезпечували йому постійний успіх, уже нема, а все через брак наступників. Мама навіть не помітила пана Д’єлафуа: окрім бабусі, для неї не існувало нічого. Я пригадую (тут я забігаю наперед), що на цвинтарі, де вона, подібна до вихідця з того світу, підступила до могили, ніби задивлена на когось, хто полетів від неї геть, батько сказав їй: «Дядько Норпуа прийшов до нас, був у церкві, а оце зараз на кладовищі, він пропустив дуже важливе для нього засідання, скажи йому щось, це б його зворушило», але мати у відповідь на його слова і на низенький послів уклін здолала лише, безслізна, покірно потупитися. За два дні до погребу, — я знову забігаю наперед, але зараз вернуся до Божої постелі, — коли ми чували біля труни померлої ьже бабусі, Франсуаза, яка в духів усе-таки вірила і полохалася від найменшого шелесту, казала: «Мені все ввижається, що це вона». Але в моєї матері ці слова викликали не страх, а порив безмежної ніжности: так їй кортіло, щоб померлі являлися живим і щоб вона часом мала біля себе свою матінку!

Вернімося, однак же, до конання.

— Знаєте, що нам телеграфували її сестри? — спитав дідусь у кузена.

— Так, про Бетховена, мені переказували, просто хоч у рямці заводь. Зрештою мене це не дивує.