Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Бабусин шваґер, чорноризець законник, якого я не знав, зателеграфував до Австралії, де був пріор його закону, і, скори-ставшися з особливої його ласки, явився до нас того самого дня, що й дук. Падкуючи за хворою, він творив при її узголів’ї молитви і впадав у медитацію, причому його очі так і свердлували бабусю. Коли бабуся лежала непритомна, я раптом бликнув на нього і мені стало його жаль: щоб оце так побивався чоловік. Моє співчуття його, либонь, здивувало, і тут сталося щось химерне. Він затулив обличчя долонями, як людина, занурена в болісні роздуми, але в чеканні на те, коли я відведу очі, залишив шпарку поміж пальцями. А ще я побачив, відриваючи від нього погляд, що його бистрі очі, користуючися з ослони долонь, пантрували, чи щире моє вболівання. Він зачаївся за нею, ніби в сутіні сповідальні. Здогадавшись, що мені його видно, він спустив ґратки. Згодом ми з ним сходилися, але ніхто з нас не згадував про ту хвилину. За якоюсь мовчазною угодою я вдавав, нібито не зауважив тоді його підглядання. У священиків, як і в лікарів-психіат-рів, є щось від слідчого судді. Зрештою хто з нас не має приятеля, хай і найщирішого, в чиєму минулому, а отже, і в нашому, не було такої хвилини, щодо якої ми воліємо вірити, ніби він її не пам’ятає?

Лікар упорснув бабусі морфію і, щоб їй дихалося легше, зажадав балонів з киснем. Мати, лікар, сестра тримали їх у руках; скоро один закінчувався, подавано інший. Я вийшов на хвильку з покою. А повернувшись, подумав, що чиниться якесь диво. Під приглушений акомпанемент безугавного шемрання бабуся нібито співала нам довгу радісну пісню, і співом цим, швидким і мелодійним, повнився увесь покій. Я зразу збагнув, що це в бабусі так само несвідомо, так само мимовільно, як недавнє хропіння. Може, це якийсь відгомін полекші, викликаної уколом. Загалом же це породжувалося (оскільки повітря проходило в груди інакше) чи не зміною регістру її дихання. Очищене подвійною дією морфію та кисню, бабусине дихання не було вже болісне, скигливе, а навальним, легким ковзанярем ковзало назустріч любому флюїдові. Може, з її віддихом, нечутним, як подмух вітру в очеретах, зливалося щось подібне до зітхань людини, коли та спускає дух перед своєю кончиною і здається, ніби вона мучиться чи раює, хоча насправді вже нічого не відчуває; зітхання ці, не міняючи ритму, збагачували довгу музичну фразу, і фраза підносилася, злинала вище, потім опадала, щоб знову вихопитися зі звільнених грудей у гонитві за киснем. Але, вибуявши на такі висоти і пролунавши з такою всесилою, спів той — злитий із млосно-благальним шемранням, вряди-годи ніби стихав — достоту висхле джерело.

Коли Франсуазу щось сильно в’ялило, вона даремно силкувалася передати свої почуття, бо передати їх не вміла. Вона побачила, що бабусі рясту вже не топтати, і її потягло на щируван-ня. Але здобулася Франсуаза лише на такі слова: «Я зовсім сама не своя», і тон її дуже нагадував той, яким вона говорила, об’ївшися капусняку: «Гнітить мене під ложечкою», і в обох випадках це лунало природніше, ніж вона думала. Почуття свої вона висловлювала погано, а проте горе її було дуже велике, і воно посилювалося ще й жалем, що її донька пропадає в Ком-бр Ь (молода парижанка казала, що в цьому Комбре вона, дивись, ще й помре) і, найімовірніше, не потрапить на похорон, тим часом Франсуаза уявляла його собі як щось надзвичайно врочисте. Знаючи нашу стриманість, вона про всяк випадок попрохала Жюп’єна, аби він на тому тижні приходив до неї щодня. Вона знала, що він буде заклопотаний саме тоді, коли відбуватиметься похорон. їй хотілося, коли він повернеться, принаймні все йому «переказати».

Уже кілька ночей поспіль батько, дід і один наш кревняк чергували, не виходячи з дому. їхня невсипуща самовідданість зрештою обернулася маскою байдужосте, а від породженого цим конанням тривалого неробства вони зрештою пустилися в балачки, які зазвичай ведуться в залізничному вагоні. Зрештою той кузен (братан моєї бабусі в перших) викликав у мене не меншу неприязнь, ніж в інших заслужену шану.

Його завжди «відкопували» при тарапатах, він не відходив од смертного ложа, і родичі, переконані чомусь, що він делікатного здоров’я, хоча з себе був дебелень, говорив як не басом, то баритоном і носив бороду лопатою, упрохували його наздогад буряків не ходити на цвинтар. Я знав загодя, що мама, думаючи про інших, навіть як у неї самої краялося серце, скаже йому якось інакше те, що він звик чути завжди:

— Обіцяйте мені, що не прийдете завтра. Задля неї. Принаймні не ходіть аж туди. Вона просила вас не приходити.