Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

На щастя, ми невдовзі спекалися одвідин Франсуазиної дочки — вона виїхала на кілька тижнів. До звиклих порад, які давалися в Комбре родині хворого: «Добре б здійснити недовгу подорож, змінити клімат, поліпшити апетит» тощо, вона додавала, мабуть, єдину думку, до якої дійшла сама і яку повторювала при кожній нагоді, наче прагнучи втокмачити нам у голову: «їй треба було від самого початку лікуватися радикально». Вона не віддавала переваги якомусь одному курсові лікування перед іншими, йшлося тільки про те, аби це лікування було радикальне. А Франсуаза одразу ж зауважила, що бабусі дають мало ліків. Позаяк вона вважала, що ліки тільки вадять шлункові, то це її тішило, але й ображало. На Півдні жили її родичі, заможненькі як-не-як;

їхня донька, ще зовсім юна, заслабла і померла у двадцять три роки; батько з матір’ю за ті кілька років, поки їй нездужалося, зруйнувались через витрати на ліки, лікарів та поїздки на води. Франсуазі все це здавалося недозволенною розкішшю, ніби її родичі купували бігових коней або замахнулися придбати замок. А родичі пишалися, що стільки витратили. Вони вже нічого не мали, в тім числі найдорожчого — доньки, але любили приказувати, що витратили на лікування її не менше, ніж витратили б найбагатші. Надто тішило їхнє самолюбство те, що безталанну дівчину цілі місяці по кілька разів денно лікували ультрафіолетовим промінням. Упоєний своєю гіркою славою батько доходив часом до того, що хвалився, в яку копієчку йому влетіло доччине лікування, як хвалиться дехто з чоловіків тим, що його зруйнувала зірка балету. Франсуаза була небайдужа до такого пишного реквізиту; реквізит, який оточував хвору бабусю, здавався їй убогим, придатним лише для того, щоб обставити хворобу на провінційній сцені.

Нараз уремія накинулася на бабусині очі. Кілька день та нічого не бачила. Але очі в неї не були як у сліпої, вони не змінилися. І я здогадався, що вона нічого не бачить, лише з якоїсь химерної вітальної усмішки, якою вона всміхалася, коли рипнуть двері, і яку затримувала на обличчі, поки з нею не ручкалися; ця усмішка з’являлася зарано і завмирала на устах, стереотипна, стала, але завжди звернена прямо перед себе, аби її було видно зусібіч, бо вона вже була позбавлена допомоги погляду, який регулював би її, відводив би їй час і скеровував її, відтінював залежно від пересування та виразу обличчя того, хто входив; полишена сама на себе, без усміху очей, потрібного для відвернення від неї уваги одвідувача, вона набувала через свою безпорадність надмірної значущости, створювала вражін-ня пересадної чемности. Потім зір відновився вповні, і з очей хвороба перекинулася на вуха. На кілька днів бабуся оглухла. Побоюючись, що її застукає зненацька чийсь неепогаданий прихід, що вона не почує, як хтось зайде до її покою, вона раз у раз (дарма що лежала обличчям до стіни) рвучко повертала голову до дверей. Але шиєю рухала незграбно, бо за кілька днів нелегко принатуритися до такого виверту: якщо вже не бачити джерела звуків, то бодай слухати очима. Зрештою болі вщухли, зате розладналася мова. Хоч-не-хоч бабусю доводилося перепитувати.

Відчуваючи, що її не розуміють, бабуся замовкла і лежала крижем. Щоразу, помічаючи мене, схоплювалась, як ті, кому раптово забракне повітря; вона поривалася щось сказати, але розібрати її белькіт було годі. Добита своєю безпорадністю, вона ронила голову на подушку і простягалася; мармурове її обличчя поважніло, руки лежали на коці або несамохіть щось робили, наприклад, витирали пальці хустинкою. Думки її витали невідь-де. Потім її охоплювало тривале збудження. Вона все поривалася встати. Її по змозі стримували, боючись, як би вона не здогадалася, що її спаралізувало. На хвильку її покинуто саму, і, вернувшись, я застав її на ногах у нічній сорочці; вона пробувала розчинити вікно.

Колись у Бальбеку топилася була вдова, а її витягли з води, і бабуся сказала мені (може, з якогось передчуття, що ми його іноді вичитуємо в таємничому мороці нашого органічного життя, де все-таки леліє прийдешність), що найбільша жорстокість — видерти згорьовану жінку з пазурів жаданої смерти і знову рокувати на муку.

Ми ледве поспіли схопити бабусю; вона відбивалася від мами майже брутально; нарешті з нею впоралися, посадили її до фотелю, після чого вона перестала пручатися і скаржитись, обличчя її застигло, і вона заходилася старанно знімати з нічної сорочки шерстинки від хутра, яке ми на неї накинули.