Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Саме з ним, із Берґоттом, я й заговорив про нового письменника. Він відвернув мене від нього, не так переконуючи, що його мистецтво нерівне, легковажне, порожнє, як доводячи, що він побачив у ньому точну копію Блока. Відтоді над сторінками цього письменника ширяв для мене Блоків образ, і мені пропала охота битися над ними. По-моєму, Берґотг зле відгукнувся про нього не лише з заздрощів до його успіху, а й тому, що просто не знав його. Він майже нічого не читав. Більшість Берґоттових думок перейшла в його книги^з мозку. Він так охляв, ніби їх у нього повитинали хірургічним скальпелем. Інстинкт продовження роду відумер у ньому, тільки-но він породив на світ усе, про що думав. Тепер він просто животів, як животіє виздоровник чи породілля; його гарні очі були нерухомі, якісь імлисті, як у людини, котра лежить на узмор’ї і мрійливо стежить за легкими брижами. Зрештою я не переймався тим, що розмова з Берґоттом цікавила мене менше, ніж раніше. Звички мали над ним таку владу, що після заведення їх, чи то простих, чи то панських, вони до нього приставали як шевська смола. Не знаю, що привело його до нас уперше, але потім він учащав до нас зі звички. Він приходив до нашого дому, як до кав’ярні, не на те, щоб з ним хтось балакав, а на те, щоб побалакати — хай і дуже рідко — йому самому, ось чому таке його вчащання наводило на думку, що йому не залежить на тому, щоб підтримувати нас у випробуванні чи мати втіху від бесіди зі мною. Та Берґотгові візити зворушували мою матір, чутливу до будь-якого вияву уваги до хворої. Щодня я чув її нагадування: «Не забудь йому подякувати».

Яко безкоштовний додаток до відвідин свого мужа нам склала візиту — скромна жіноча увага, схожа на підвечірок, яким частує у перерві між сеансами малярева приятелька, — пані Коттар. Вона запропонувала відступити нам свою «камеристку», якщо ж ми віддаємо перевагу чоловічим послугам, то могла б теж «когось напитати», а коли ми подякували, висловила надію, що з нашого боку це не «викрутаси», слово, що в її гурті означало відмову від запрошення під якимсь надуманим приводом. Вона запевняла нас, що професор, який ніколи не балакає з нею про своїх пацієнтів, побивається так, ніби занедужала вона сама. Згодом виявиться, що навіть якби вона не брехала, це було б і дуже мало і дуже багато з боку цього найвірнішого й найудячнішого з чоловіків.

Пропозиції так само цінні, але куди щиріші (поєднання найглибшого розуму, великого серця і красномовности) зробив мені принц-наступник Люксембурзький. Я познайомився з ним у Бальбеку, куди він приїздив до своєї тітки, принцеси Люксембурзької, тоді як був ще графом фон Ніссау. За кілька місяців він зашлюбив знадливу доньку іншої принцеси Люксембурзької, тяжко багату, бо була вона дочкою-одиначкою принца, власника величезного мукомольного виробництва. Після чого великий князь Люксембурзький, який дітей не мав і який ронив дух за своїм братаном Ніссау, проголосив його зі згоди палати депутатів принцом-наступником. Як у всіх таких шлюбах, походження маєтку є і перешкодою, і визначальником. Граф фон Ніссау запам’ятався мені як один з найдивовижніших молодиків, які тільки мені траплялися, і його вже тоді палила похмура і вогненна жага до своєї нареченої. Мене неабияк переймали його листи, які він надсилав одного по одному під час бабусиної хвороби, і навіть мама, розчулившись, смутно приказувала улюблену репліку своєї матері: «Сама Севіньє краще б не написала».

Шостого дня, улягаючи бабусиним просьбам, мама нібито пішла відпочити. Мені хотілося, щоб бабуся спокійно заснула, а Франсуаза посиділа біля неї. Та хоч як я просив, Франсуаза пішла собі; вона кохала бабусю; її провидливість і її песимізм підказували їй, що бабуся на тонку пряде. І вона намагалася глядіти за хворою якнайкраще. Але їй сказано, що прийшов монтер, добрий майстер, швагер її колишнього принципала, дуже шанований у нашому домі, де користувалися його послугами багато років, надто у Жюп’єна. Ми домовлялися про роботу ще перед бабусиною хворобою. Я вважав, що цього разу можна його відпровадити або звеліти почекати. Але Франсуазин етикет такого не допускав; так чинити з зацною людиною не випадає, а на бабусю можна в цьому разі й не зважати. За чверть години я в нестямі пішов по Франсуазу в кухню і побачив, що та стоїть на площадинці чорних сходів і гомонить собі з монтером, а вистоювання на сходах, дарма що там гуляють протяги, було вигідне тим, що Франсуаза могла, в разі чиєїсь появи в кухні, вдати, ніби вискочила за поріг попрощатися. Та ось Франсуаза відпустила монтера, а потім похопилася і прокричала йому вслід, щоб він переказав від неї вітання своїц,дружині та шваг-рові. Цю комбрейську турботу про дотримання політесу Франсуаза поширювала і на свою зовнішню політику. Дурні уявляють, ніби тільки масштабні події дозволяють нам зглибити людську душу; ба, навпаки, зрозуміти всі ці події можна лише зсередини якоїсь особистосте. Франсуаза тисячу разів правила комбрей-ському садівникові, що війна — найбезглуздіший злочин і що нема нічого над життя! Отож-бо коли вибухла Російсько-японська війна, Франсуаза заявила, що ми підвели царя, не кинувшись рятувати тамтих «горопашних росіян», скоро ми з ними «ходимо в союзниках», нагадала вона. Вона вважала, що ми не віддячилися Миколі II, який завжди «знаходив для нас такі гарні слова»; тут виступав той самий кодекс чести, завдяки якому вона ніколи б не відмовила Жюп’єнові в чарчині (хоча знала, що від неї йому «канудить») і який навіював їй думки, що з її боку було б так само безчесно, як безчесно з боку Франції дотримуватися нейтралітету щодо Японії, не покинути при смерті бабусі й не піти перепросити особисто поштивого монтера, якого даремно зірвали з-місця.