Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

І вкладаючи всесилу своєї любови, своєї волі, кинуту на бабусине уздбровлення, в поцілунок, якому цю любов і цю волю вона довірила і в якому зосередилися всі її думки, все її єство, аж до краю губів, вона покірно й побожно склала цей поцілунок на коханому чолі.

Бабуся нарікала; що ліва ї( нога щоразу, як вона хоче її підняти, впирається в якусь загату з коців. Але вона не усвідомлювала, що сама ту загату й утворює (і кожен Божий день даремно винуватила Франсуазу, що та зле застеляє ліжко). Конвульсивним рухом вона відкидала набік шумливий вал тонких вовняних коців, і ті нашаровувалися, ніби пісок у затоці, швидко замулюваній (якщо не ставилося греблі) осадами невтомного прибою.

Ми з мамою (хоча здогадлива і брутальна Франсуаза як стій завдавала нам брехню) нікому не признавалися, що бабуся хвора, ніби цим признанням могли врадувати її ворогів, яких зрештою вона не мала; нам легше було доводити, що їй не так уже й зле, і цей інстинкт був зрідні тому інстинктові, який підказував мені, що оскільки Андре так уболіває за Альбертину, то виходить, вона,

Андре, любить її не так-то вже й палко. Це саме явище спостерігається як в окремих осіб, так і в добу великих розрухів у масах. Під час війни той, хто не любить свого краю, не говорить про нього погано, але висловлює певність у його поразці, вболіває над ним душею, і все йому вбачається чорним.

У послужливості Франсуазі не було рівні, вона могла цілі ночі не спати, порала найчорнішу роботу. Коли по кількох невиспаних ночах ішла здрімнути, а ми за чверть години по тому, як вона засипала, будили її, вона була щаслива, що може робити щось важке, і бралась поратися завиграшки; при цьому її личко не тільки не було надуте, а й світилося скромною втіхою. Лише перед початком меси чи першого снідання Франсуаза, навіть якби бабуся конала, втекла б, із остраху спізнитися. Молодий лакейчук навряд чи заступив би її, та вона на це й не пристала б. Високе уявлення про обов’язки кожного служника щодо нас вона вивезла з Комбре і «нехлюйства» не зносила. З неї виросла бездоганна, владна, руча вихователька, вона привчила шануватися навіть найзіпсутіших наших служників, вони вже не «замахорю-вали» дрібняків і, хоча раніше не відзначалися послужливістю, вихоплювали в мене, щоб я не надвереджувався, найлегші пакуночки. Але комбрейська звичка обходитися без помагачів стала у Франсуази й паризькою. Усяке бажання їй підсобити вона сприймала як особисту образу. Цілі тижні вона не віталася з челядниками, навіть не прощалася з ними, коли ті їхали на канікули, і вони сушили собі голову над такою дивною її поведен-цією, насправді ж вони проштрафилися лише тим, що за Фран-суазиного нездужання щось за неї відробили. Нині, коли бабуся слабувала, Франсуаза вважала догляд за нею своїм винятковим правом. Вона тут примадонна і в ці прем’єрні дні ділитися з кимось своєю ролею не збиралася. Отож-бо усунутий нею молодий лакейчук знічев’я не лише цупив, за прикладом Віктора, з мого бюрка поштовий папір, а ще й брав поетичні томики з моєї книгозбірні. Читав він цілі дні й захоплювався поетами, а коли не читав, то присмачував цитатами з них листи до своїх приятелів на селі. Певна річ, йому кортіло вразити їх своєю ерудицією. Та що він був не бозна-який розумака, то убгав собі в голову, що поемки з моєї бібліотеки це ширвжиток, відомий кожній собаці, і на них можна посилатися. У листах до сільських хлопців, б’ючи на ефект, він перетикав власні роздебендювання Ламартіновими віршами, на зразок таких загальників, як-от: «Боже поможи», а то й: «Добридень».

Задля болей бабусі дозволено морфій. Біль ущух, зате пішло більше білка. Ми били не по недузі, загніждженій у бабусі, а по ній самій, по її безталанному тілові, а бабуся тільки ячала. Біль, якого ми їй завдавали, не винагороджувався користю, бо користі ми їй дати не могли. Ми рвалися викорінити люту болячку, а натомість лише ятрили її, шарпали і, може, наглили ту годину, коли вона замордує свою здобич. У ті дні, коли білок з’являвся у великій кількості, Коттар, повагавшись, скасовував морфій. Цей чоловічок, такий безликий і непоказний, у ті короткі хвилі, коли мислив, коли зважувалося небезпеку того чи того лікування, коли він зупинявся на одному обраному курсі, мав у собі щось величне, — так отаман, у повсякденному житті нікчема, у ту мить, коли все на павутинці, поринає в роздуми, а тоді, знайшовши з погляду стратегії найкращий вихід, командує: «Повернути на схід».

З медичного погляду, хоча сподівання на те, що напад уремії припиниться, здавалося примарне, не треба було перевантажувати нирки. Але, з другого боку, без морфію болі у бабусі робилися нестерпні; вона все повторювала один і той самий рух, від якого у неї вихоплювався зойк. Таке походження болю можуть засвідчити випадки нездужання, яке докучає кожному по-різному. До накуреної кімнати входять двоє здорованів і хоч би тобі що; третій, делікатніший на вдачу, буде почуватись як не при собі. Ніздрі його так і нюшитимуть повітря; здавалося б, йому годилося б намагатись не чути запаху, але він уперто вбиратиме його, аби краще його спізнати і пристосувати до свого подразненого нюху. Так само ми не відчуваємо зубного болю, як чимось відвернути нашу увагу — це те саме явище. Коли бабуся мучилася, піт так і спливав по її пукатому синястому чолі, зліплюючи на ньому білі косми. Коли вона думала, що нас нема в кімнаті, то кричала: «Ох, як це страшно!», та коли помічала маму, то, переборюючи себе, розмазувала по щоках сльози або, здогадавшись, що мама чула її зойки, намагалася виставити їх в іншому світлі: