Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Нараз декорація одмінилася: спогад уже не про колишні враження, а про давнє прагнення, свіжопробуджене блакитно-золотою сукнею від Фортюні, розстелив переді мною іншу весну, весну уже не сповиту в листя, а, навпаки, обдерту нагло з дерев і квітів назвою, яку я шепнув: «Венеція»; ця настояна, доведена до свого щирця весна з поступовим зростанням, потеплінням, розквітом своїх днів дає про себе знати поступовим бродінням не брудної вже землі, а непорочної, синьої води, весняна, хоча й без віночків, і в травні в ній тільки й майського, що блищики, пущені цим травнем, підладжені під огнисту і стійку наготу темного шафіра. Достоту як пори року не змінюють неквітучих рукавів моря, так нинішні літа не приносять змін готичному місту; я про це знав, але не міг собі уявити, а як і уявляв, то хотів саме того, чого хотів із тим самим запалом, який колись, коли я був дитиною, у гарячці від’їзду підітнув у мені силу, потрібну для поїздки: зійтися віч-на-віч із моїми венецькими мріями, побачити, як це розщеплене море обіймає своїми закрутами, ніби звиви океанської ріки, урбаністичну витончену цивілізацію, яка відрізала їх лазуровою перепаскою, розвинулася відрубно, завела свої самостійні школи малярства та архітектури — казковий сад плодів і птахів із самоцвітів, розквітлий посеред моря, яке його відволожувало, бухкало у цівки колон і на могутній різьбі капітелей, ніби сторожкі в темряві темно-лазурові очі, клало плямами світло, втягуючи його в свою вічну гру. Так, треба було їхати, пора. Відтоді як Альбертина пересердилася на мене, посідання її вже не здавалося тим скарбом, за який ми ладні віддати всі інші. Бо робили ми це лише для того, аби позбутися гризоти, ляку — нині вже поскромлених. Нам пощастило проскочити в обруч, хоча ще хвилю тому ми думали, що ніколи не здолаємо його проскочити. Ми розмаяли бурю, вернули погідність усміху Тривожна таємниця ненависти, безпричинної і, може, безконечної, розпорошилася. І тут ми опиняємося лице в лице з проблемою щастя і зразу відмахуємося від неї, бо щастя, як ми знаємо, для нас неможливе. Тепер, коли наше життя з Альбертиною стало знов можливе, я відчував, що воно буде багате на самі нещастя, оскільки вона мене не кохає; краще розійтися з нею в мирі та згоді, і тільки згадувати про нього незлим словом. Так, пора. Мені треба з’ясувати, коли Андре покидає Париж; добре розпитати пані Бонтан, щоб переконатися, що Альбертина не збирається ні до Голландії, ні до Монжувена. Якби ми краще уміли аналізувати свої почуття, то виявилося б, що жінка часто подобається нам через суперника, в якого нам треба її перелюбити; якщо суперник відпадає, зникають і жіночі чари. Маємо сумний і застережний приклад переваги чоловіків до жінок, які до знайомства з ними вели вільне життя, до жінок, які їм бачаться фатальними і яких їм доводиться весь час завойовувати заново; і приклад зовсім протилежний і зовсім не драматичний чоловіка, який відчуваючи, як холоне його любов до жінки, стихійно застосовує відкрите ним самим правило, і, аби бути певним, що не перестане її кохати, наражає жінку на небезпеку, щоб захищати її від неї щодня. (На противагу чоловікам, які вимагають від жінки зректися театру, хоча він її саме за те й покохав, що вона була в театрі.)

Коли таким чином розлучення з Альбертиною не загрожувало б уже нічим, треба було б вибрати гарний, погідний день, як сьогоднішній, — попереду таких днів мало бути чимало, — коли я до неї буду байдужий і мене спокушатиме безліч прагнень; треба б, не побачившись із нею, випустити її з дому, потім устати, швидко зібратися, залишити їй цидулку і, не прощаючись, поїхати до Венеції, користаючися з того, що Альбертина не може удатися ні до одного з тих місць, які мене непокоїли, і тоді під час подорожі я здолав би не уявляти собі її можливих вибриків, які б мене, зрештою, вже не обходили.

Я задзвонив на Франсуазу і попрохав її купити путівник і розклад поїздів, як прохав її про це в дитинстві, коли збирався до Венеції і коли так само, як нині, рвався здійснити мою заповітну мрію; я забув, що відтоді я здійснив ще й інші мрії, але здійснив без усякої втіхи, — про Бальбек; і що Венеція, будучи явищем видимим, теж не могла б, так само як Бальбек, спевнити невимовні марення, марення про ґотицькі часи, осучаснені весняним морем; марення, що поманили мою уяву зачарованим, пестливим, невловимим, таємничим і туманним образом. На мій дзвінок увійшла Франсуаза. «Панич так пізно подзвонив — я вже сама не своя, — сказала вона. — Не знала, на яку ступити.