Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Коли я над цим застановляюся, мені просто важко розповісти, скільки в її житті роїлося таємних, перебіжних, часто суперечливих прагнень. Звичайно, брехня ще більше ускладнювала їй життя. Коли, не пригадуючи до пуття наших попередніх розмов, Альбертина казала: «О, яка гарна дівчина! Вона добре грає з гольф», а я питав, як її звати, вона відповідала байдужим, недбалим тоном вищости, яка завше у них на озброєнні, бо кожний брехунець такого розбору вдається до нього щоразу, як йому не хочеться відповісти на якесь питання: «Ох, не знаю (з жалем, що не може мені пояснити), я так і не спитала, як її звати, я бачила, як вона грає в гольф, а як звати — не поцікавилася». А коли знову через місяць я питав її: «Альбертино! Ти ж знаєш ту гарну дівчину, про яку ти мені казала, ту, що грала добре в гольф?» — «А, так, — відповідала вона, не задумуючись, — її звати Емілія Дальтьє, але наші стежки давно розійшлися». І вже брехня, як оборонний вал, не зумівши відстояти імени, переносилася тепер на те, аби перекрити доступ до місцеперебування цієї особи. «Аби ж то знаття! Я й тоді не знала її адреси. Ох, ні, Андре теж її не знає. Вона не була в нашій зграйці, а вже й сама зграйка розлетілася». Іншим разом брехня лунала як стидке признання: «Ох, якби я мала триста тисяч франків ренти…» Вона кусала губи. «А що б ти на них зробила?» — «Я попросила б у тебе дозволу залишитися в тебе, — казала вона, цілуючись. — Де б ще я могла бути такою щасливою?» Але навіть беручи в рахубу брехню, все-таки було невірогідно, до якої міри Альбертинине життя було мінливе і які перелітні були її найсокровенніші прагнення. Вона шаленіла за якоюсь особою, а через три дні не бажала її бачити. Її брала нетерплячка, поки я купував їй полотно і фарби, так їй приспічило знов узятися до малярства. Два дні вона нетерпеливилась, плакала, правда, швидко схнучими, слізьми дитини, в якої забрали мамку. І ця несталість почуттів щодо осіб, речей, занять, мистецтв, країв охоплювала і все інше; якщо вона й любила гроші (чого я не припускаю), то не більше, ніж усієї решти. Коли вона казала: «Ох! Якби я мала триста тисяч франків ренти!», навіть коли вона висловлювала думку лиху, але нетривалу, то в неї ця думка затримувалася не довше, ніж хіть вибратися до Роше, який вона бачила на ілюстрації в бабусиному виданні пані де Севіньє, зустрітися з приятелькою-ґольфісткою, політати на аероплані, провести Різдво у тітки чи знову малярувати.

«Власне, ми обоє не голодні, можна було б заглянути до Вердюренів, — сказала Альбертина, — це їхня година і їхній день». — «Але ж у вас пересердя на них?» — «Ох, про них пускають стільки неслави, але, власне, вони не такі вже й лихі. Крім того, не можна вічно злувати на всіх. Вони мають вади, а хто їх не має?» — «Ви надто легко одягнуті, довелося б вертатися додому, щоб переодягнутися, та вже й пізня доба». — «Так, ви маєте рацію, краще вернутися додому», — відповіла Альбертина з тим чарівним слухнянством, яке завжди мене вражало.

Цієї ночі погідна година зробило стрибок уперед, як градусник підскакує у спеку. Прокидаючись уже ранніми весняними ранками, я чув, як мчать у хвилях пахощів трамваї і як наливається жаром повітря, аж поки не робилося по-полуденному густим і тужавим. Зате в моєму покої ставало прохолодніше; коли оліювате повітря закінчувало покощувати і виокремлювати запах умикальника, запах шафи, запах канапи, тоді з самої виразносте, з якою вони, поставлені стовма, стояли чіткими і щільними наборами, у перламутровій півтіні, що наводила ніжний глянець на відсвіт фіранок і фотелів, оббитих блакитним атласом, я бачив — не з простої примхи уяви, а тому що це було можливе, — ніби я в якійсь новій підміській дільниці, подібній до тієї, де мешкав Блок у Бальбеку, іду вулицями, осліплими від сонця, віднаходячи там не паскудні різницькі склепи і білий тесаний камінь, а сільську їдальню, куди я оце вступлю, а, вступивши, чую пахощі вишневого й абрикосового компоту, сидру, сиру ґрюєр, ніби завислі у світляних драглях тіні, жилкуючи її делікатно, наче агат, тоді як шкляні підставки на ножі відливають веселково або ж кидають павині очка на стіл, покритий цератою.

Я з утіхою слухав шум мотора під вікнами — ніби вітер розбирався на силі. Ніздрі мої ловили запах бензину. Цей запах може бути прикрим для людей делікатних (вони матеріялісти і не бажають дихати смородом ще й на селі) і для певних мислителів (теж по-своєму матеріялістів), які, визнаючи вагу факту, уявляють, що людина була б щасливіша, сприйнятливіша до високої поезії, якби її очі здатні були бачити більше кольорів, а її ніздрі відчувати більше запахів; так підшивається філософією наївна думка про те, що життя було б кращим, якби замість чорного фраку носилося б пишні строї. Але (так само як прикрий, може, запах нафталіна та індійського нарда п’янив би мене, повертаючи мені блакитну чистоту моря з першого дня мого перебування в Бальбеку) цей запах бензину вкупі з димом, накуреним машиною, скільки разів зависав у блідій лазурі в ті спекотні дні, коли я їхав із Сен-Жан-деля-Ез до Ґурвіля, він супроводжував мене на прогулянках у літні дні, тоді як Альбертина малювала, а нині завдяки йому довкола мене, хоча я сидів у темному покої, цвіли блаватки, маки, жарка конюшина, він збуджував мене сільськими ароматами, не запах визначений і стійкий, як той, що збирається біля глоду і що, обтяжений своєю оліюватістю і щільністю, висить круг живоплоту, а запах, перед яким тікають дороги, змінюється склад грунту, збігаються замки, блідне небо, подесятеряються сили, запах, що є ніби символом стрибка і потуги, що знов додавав мені охоти, як колись у Бальбеку, піднятися в клітці зі скла і криці, але цим разом не на те, аби візитувати знайомі доми з жінкою, надто добре мною вивченою, а щоб кохатися в нових місцях із незнайомкою; запах, що супроводжує щохвилинні сирени проїжджих автомобілів, під які я добирав слова, наче під сигнал зорі: «Парижанине, вставай, вставай, іди снідати на траві, кататися човном на річці, у затінку дерев, з гарною дівчиною, вставай, вставай!» І всі ці мрії були мені дуже милі, я віншував себе з «суворим законом», за яким заборонялося, допоки я не подзвоню, жодному «простому смертному», навіть Франсуазі, навіть Альбертині, турбувати мене в «глибині палацу», де