Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Того дня і назавтра ми виходили з Альбертиною разом, бо з Андре вона гуляти відмовлялася. Про яхту я їй навіть не згадував. Ці виправи мене цілком заспокоювали. Але ввечері вона цілувала мене по-новому, і це мене лютило. Я бачив у цьому лише бажання показати, що вона на мене дуситься, і її дуси здавалися мені просто недоречними по всьому, що я робив для неї. Тож не маючи з нею навіть фізичної втіхи, на якій мені залежало, я бачив її бридкою, коли вона була в злому гуморі, і ще гостріше відчував, що я позбавлений жіночого товариства, позбавлений подорожей, прагнення яких збуджували в мені перші погідні дні. Завдяки розпорошеним спогадам про забуті побачення з іще учнівських часів, під рясним уже зелом, тієї весни, коли наша оселя, промандрувавши крізь пори року, три дня тому отаборилася під ласкавим небом, на тій розтоці, де всі дороги тікали до сніданків на селі, до веслування, до прогулянок і забав, марячись мені краєм жінок або краєм дерев, і де всюди любі розкоші були нині дозволені моєму зміцнілому тілові. Примиренство з лінощами, примиренство з чистотою, з тим, щоб любитися лише з однією жінкою, та ще й некоханою, примиренство з тим, щоб сидіти в чотирьох стінах, не мандрувати, — усе це було можебне в старому світі, де ми жили ще вчора, в пустельному світі зими, а не в новому зеленолистому всесвіті, де я прокинувся, наче юний Адам, якому вперше вирішувати як жити, як тішитися життям і який уже скинув з себе кормигу накладених у минулому заборон.

Присутність Альбертини гнітила мене; я дивився на неї, пісну й непривітну, і відчував, яке це нещастя, що ми з нею ще не порвали. Мене манила Венеція, мені хотілося тим часом піти до Дувру — подивитися малярство венецької школи, і до Люксембургу з двома Ельстірами, які, за чутками, принцеса Ґермантська продала цьому музею; саме ті, якими я так захоплювався у дукині Ґермантської, — «Утіхи танцю» та «Портрет родини X». Але я боявся, як би похотливі пози на першій з них не збудили в Альбертині туги по людових розвагах, підсуваючи їй думку, що, може, те життя, якого вона не зазнала, життя з феєрверками і корчмами, справді чимось привабливе. Я наперед потерпав, що 14 липня вона виявить бажання піти на народне гуляння, і мріяв, щоб сталася якась неймовірна подія і перешкодила цьому гулянню. А ще в згаданих Ельстіром світили своєю наготою жінки, на тлі буйних пейзажів Півдня, здатні викликати в Альбертини думку про деякі розкоші, хоча Ельстір (чи ж Альбертині довго зробити їх земними?) бачив у цьому лише скульптурну красу, сказати б, красу білих скульптур, якої набирають жіночі тіла, сидячи серед зелені.

Я передумав і наважився поїхати до Версалю. Альбертина, не бажаючи гуляти з Андре, залишилася в себе, в шлафроку від Фортюні, щоб читати. Я спитав, чи не має вона охоти поїхати до Версалю. Альбертина мала гарну рису, вона була ворушка, може, тому, що звикла півжиття проводити у чужих людей. Подібно до того, як за дві хвилини вона наважилася їхати до Парижа, так і зараз вона сказала: «Якщо ми не висідатимемо з авта, я поїду так». На секунду вона замислилася: яке з двох манто Фортюні їй надіти, аби прикрити шлафрок, — так вибирають, кого з двох друзів прихопити з собою, — і взяла прегарне темно-синє манто, а потім увіткнула в капелюшок шпильку. Перш ніж я устиг надіти пальто, в одну хвилину вона була готова, і ми вирушили до Версалю. Сама її прудкість, цілковите слухнянство заспокоїли мене так, як ніби я, не маючи жодного приводу для неспокою, — справді потребував його. «Чого мені боятися? Вона вволяє мою волю, хоча вночі відчиняла вікно. Тільки-но я запропонував провітритися, як вона накинула синє манто на пеньюар і прийшла до мене. Свавільниця, особа, яка хоче зі мною розлучитися, так би не вчинила», — казав я сам собі дорогою до Версалю. Пробули ми так довго. Небо було однобарвне, променисте, блакитняве — таким ми бачимо його над головою, коли гуляємо чи лежимо в полі, — здавалося, його біляста блакить стелеться рівною гладінню; здавалося, воно блакитніє і блакитніє без кінця-краю, і скільки ми не заглиблювалися б у його блакитну, без жодної домішки, чистоту, нічого, окрім блакиті, ми не побачили б. Я згадав бабусю, вона любила і в людській штуці, і в природі велич; вона завжди милувалась, як підноситься до синіх небес дзвіниця святого Іларія. Нараз я затужив по втраченій вольниці, я почув гук, якого спершу не впізнав і який бабуся теж любила. Це було як гудіння оси. «О! — гукнула Альбертина. — Літак! Але дуже, дуже високо». Я подивився довкола, але, як погуляльник у полі, бачив тільки щире, рівне блакиття, без жодної чорної плями. Проте я все ще чув гудіння крил, і ось, нарешті, вони ввійшли в поле мого зору. У вишині однотонну, нескаляну блакить небесну краяли крихітні, темні і блискучі крильця. Я міг, нарешті, пов’язати гудіння з його причиною, з цією маленькою комашкою, яка бриніла там на двотисячометровій висоті, я бачив, як вона гучить. Може, в давні часи, коли відстань на землі не скорочувала швидкість, як скорочує нині, свисток потяга, що проходить за два кілометри від нас, не був позбавлений тієї краси, якою хвилює нас, і ще довго хвилюватиме, гудіння літака, піднятого на двотисячометрову висоту, хвилює на думку, що відстань, подолана цією поземою подорожжю, така сама, як і на землі, і що в тому самому напрямку, де міри здаються іншими, оскільки доступ на них здавався нам недосяжним, літак, що летить на двотисячометровій висоті, не далі від нас, ніж потяг, що йде за якихось два кілометри, і навіть ще ближче, але відбуває він однакову дорогу в чистішім повітрянім середовищі, без розриву між пасажиром і посадкою, так як не відчуваєш цього розриву на морі чи на рівнині, в погідну годину, коли бурун далекого вже корабля або повів вітру хвилює океан чи збіжжя.