Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Здалеку ще й тепер іноді чулися постріли наших далекобійних гармат.

Зненацька ліворуч з-за лісосмуги вигулькнули німецькі танки. Відстань до них була чимала, але снаряди вибухнули поряд.

— Залишити машини! — негайно віддав наказ Кузнецов.— Зайняти в полі бойові позиції!.. А ти, Бойко, жени в дивізію і передай, що чекаємо підмоги. Ну, вперед…

Бойко відразу розвернув машину й помчав… Неподалік од нього розірвалося кілька снарядів, але жоден не влучив.

Солдати вмить висипали з кузовів, розтяглися цепом і зайняли оборону ліворуч од дороги, готуючись зустріти ворога. Добре, що окопуватися майже не треба було,— поле було понівечене окопами й вирвами.

Командир полку підняв до очей бінокль.

— Петре Михайловичу, там видно лише три танки, а більше нічого,— сказав Кузнецов.

— Але як вони тут опинилися? — здивувався комісар.

— Мабуть, відступаючи, німці або навмисне залишили їх у нашому тилу для несподіваного нападу, або ж вони десь прорвалися й рушили в глибину, щоб відволікати увагу наших частин од головного удару й дати своїм можливість відійти та трохи вичухатися.

— Яке нахабство! — зумівся начальник штабу.

— Озброїтися протитанковими гранатами! —наказав підполковник.

Кілька солдатів метнулися до вантажних машин, що стояли на дорозі, й принесли звідти ящики з протитанковими гранатами. Усі швидко озброїлися.

Армен, який окопався поруч з Вартаном, також причепив до свого паска дві гранати.

Танки, не припиняючи вогню, поволі наближалися. У бінокль добре було видно на них чорно-білі хрести. Коли вони підійшли ближче, то різко збільшили швидкість. Побачивши, що противник не має протитанкових мінометів, пішли вперед самовпевнено й рішуче. Ось уже стало чути не лише гудіння моторів, а й побризкування гусениць.

— Хай підійдуть чимближче,— подав голос підполковник Кузнецов і також поклав біля себе гранати.

— Армене, я відійду трохи ліворуч,— сказав Вартан.— А ти дивися, щоб тебе не помітили завчасно.

Він поповз ліворуч, потім заліг і став чекати наближення танків.

Армен також не всидів на місці — він залишив свій окоп, вибираючи зручнішу позицію. Нараз, підвівши голову, побачив, що правий танк взяв напрямок точнісінько туди, де замаскувався командир полку.

«Он воно як! — подумав Армен.— Адзуськи! Я за будь-яку ціну переб’ю їхні плани».

Він мерщій виліз з окопу й поповз уперед. Поспішав, боявся запізнитися,— необхідно було перепинити танкові дорогу. Танк і далі не припиняв вогню, але стріляв безладно, ніби намагався здійняти чимбільше пилу для маскування. Однак це йому не допомогло.

Армен уже чимало проповз уперед, і між ним та німецьким танком відстань була метрів чотириста — п’ятсот. Але він не зупинявся. Ще трошки, ще трошки, ще… Он там їхній шлях перетнеться…

А танк наближався, уже прицільніше стріляючи в тому напрямку, де був командир полку. Снаряди свистіли в Армена над головою, але вибухали там, далі… Ворог його ще не помітив. Хлопець повз і повз, серце стугоніло в грудях чи то від утоми, чи, може, від хвилювання. Піт заливав йому очі, проте Армен не зупинявся. Мало, зовсім мало лишилося до того місця, де зустріне він танк. Армен поклав голову на землю, перевів подих, набираючи повні легені повітря,— ніби сили набирався від землі. І знову поповз.

Нарешті він сягнув того місця, яке намітив собі ще здаля,— ось біля цього кущика він зустріне ворога.

Танк із гуркотом наближався. Ось уже лишилося сто п’ятдесят метрів, сто тридцять, сто… Зненацька біля Армена задзижчали кулі, збиваючи хмарки пилу. По ньому відкрили кулеметний вогонь. Помітили. Він кинувся вбік, де зовсім поряд чорніла вирва,— ось тобі й окопчик.

Спершу Армен побачив чорний круглий отвір танкової гармати, потім схожий на павука хрест. Ось вона, та мить — або-або… І він, лігши на бік, жбурнув свою першу гранату…

Проте сталося неждане-негадане. Ще граната була в польоті, як танк різко повернувся праворуч, й Армен не влучив у ціль. Поки приготувався кинути другу гранату, було вже пізно — могутній передок танка нависав над ним, од ревиська заклало у вухах. Здавалося, все — жодної надії на рятунок…

Та раптом в Арменовій голові майнула рятівна думка — він упав на дно ями і всім тілом притисся до землі. Тієї ж миті танк з жахливим ревінням наїхав на яму і зупинився. Світ потемнів, здавалося, важкий залізний ковпак накрив Армена в окопі, ніби його живцем поховали в могилі.

Танк швидко крутнувся на місці, механіку-водієві здалося, що гусениці змішали зухвалого бійця з землею, і він знову дав хід уперед, рушив у тому ж напрямку. Тепер не можна було зволікати ані секунди.