Вільям Фолкнер: Світло в серпні

Досить було одного-двох питань. І ось, сидячи на горішній сходинці, тримаючи віяло й тлумачок на колінах, Ліна вкотре вже оповідає свою історію, вперто й дослівно повторюючи свою прозору дитячу брехню, а чоловіки в комбінезонах сидять навпочіпки й слухають.

— Цього чоловіка звати Банч, — каже Варнер. — Він уже років сім працює на тій фабриці. Звідки знаєш, що й Берч там?

Ліна задивилася на дорогу, що веде до Джефферсона. Погляд спокійний, вичікувальний, трохи непритомний, але не задумливий.

— Я певна, що він там. На тій фабриці. Лукас завжди любив повеселитися, розвіятися. Не до душі йому було спокійне життя. Тому й не подобалося там, на Доуновій лісопильні. Тому-то він… ми вирішили змінити місце — задля грошей і веселощів.

— Задля грошей і веселощів, — повторяє Варнер. — Не один такий молодик, як твій Лукас, кинув те, задля чого народився й виріс, і тих, що покладалися на нього. А все задля грошей і веселощів.

Та вона, видно, не слухає. Спокійно сидить на сходинці, дивиться на безлюдний шлях, на закрут перед узвозом, перед Джефферсоном. Чоловіки сидять навпочіпки під стіною, приглядаються до Ліниного погідного, ясного лиця, й на гадці їм те саме, що й в Армстіда, а тепер і у Варнера: у неї в голові негідник, що кинув її в біді; не побачить вона цього лайдака, хіба що поли його піджака, розвіяні від прудкого бігу. «А може, вона задумалася про цей Слоунів чи Боунів тартак, — подумки припускає Варнер. — Таж навіть дурепа не мусить забиратися так далеко — аж до Міссісіпі, щоб утямити, що нове місце не набагато відрізняється й не набагато краще від того, звідки вона втекла. Хай навіть тут і немає брата, який проти сестриних нічних походеньок. Я б повівся так само, як цей брат. Та й батько теж так повівся б. Нема в неї матері. Батьківська кров ненавидить з любов’ю й гордістю, а материнська кров з ненавистю любить і терпить».

Однак Ліні не те в голові. Думає про монети у тлумачку під руками. Згадує сніданок, розважає, що тепер може зайти до крамнички й купити сиру, крекерів, ба навіть сардин, якщо захоче. В Армстідів вона тільки випила чашку кави й з’їла шматок кукурудзяного хліба — нічого більш, дарма що хазяїн припрошував до їди. «Я їла пристойно, — розмірковує Ліна, склавши руки на клуночку з монетами, згадує оту єдину чашку кави та маленький — задля пристойності — кусничок чудного хліба. Думає гордовито й спокійно: — Я їла, як ото пані. Як пані-мандрівниця. А тепер і сардин можу купити, якщо забажаю».

Отож Ліна споглядає на узвіз, а чоловіки, сидячи навпочіпки й попльовуючи, крадькома стежать за нею. Гадають, що всі її помисли про Лукаса й близькі вже пологи. Насправді ж вона точить тиху, невидиму битву із засторогами прадавньої землі, завдяки яким, з якими і за якими живе. Цього разу перемагає. Зводиться, йде обережно, трохи незграбно, перетинає лінію обстрілу з чоловічих очей і заходить до крамнички. Услід їй іде продавець. «А таки куплю, — подумки постановляє Ліна, вже замовивши сир і крекери. — Візьму й куплю», — а вголос каже:

— І банку сардин, — вона вимовляє «сардін». — За десять центів.

— Такого не маємо, — відповідає продавець. — Сардини в нас по п’ятнадцять центів.

Він теж вимовляє «сардіни».

Ліна замислилася.

— А які банки за десять центів маєте?

— Ніяких, хіба що з ваксою. Вам таке не підійде. Це ж не харчі.

— Тоді я, мабуть, за п’ятнадцять візьму.

Вона розв’язує вузли на клуночку й мішечку. Щоб розплутати, треба трохи поморочитися. Терпляче розв’язує один за другим, платить, зав’язує й бере куплене. Вийшовши на ґанок, застає підводу біля сходів. На ній сидить чоловік.

— Ця підвода їде до міста, — кажуть їй. — Підвезе тебе.

Лінине обличчя помалу, погідно розпромінюється вдячністю.

— Дуже вам дякую, — відказує вона.

Віз рухається повагом, рівномірно, немовби тут, на неозорих, залитих сонцем просторах він поза часом, поза поспіхом. Від Варнерової крамниці до Джефферсона дванадцять миль.

— Дістанемося туди до обіду? — питає Ліна.

Візник спльовує.

— Може, й дістанемося.

Він жодного разу не глянув на свою попутницю, навіть тоді, коли вона забралася на віз. Вона теж не зиркнула на візника. І тепер не дивиться.

— Ви, либонь, часто до міста їздите.

— Вряди-годи, — відказує він. Скриплять колеса. Поля та ліси неначе зависли, однаково далекі й недалекі, застиглі й водночас плинні, рухливі, як марево. Та все ж підвода проминає їх.

— А чи не знаєте ви в Джефферсоні Лукаса Берча?