Вільям Фолкнер: Світло в серпні

— Це ж якої ночі? Коли ти йому сказала про дитину?

Молода бариться з відповіддю. Її обличчя незворушне, як камінь, але не тверде. Якась м’яка непохитність, осяяна внутрішнім світлом тихої, погідної бездумності й відчуженості. Місіс Армстід спостерігає гостю. Заговоривши, Ліна не дивиться на господиню:

— Він уже давно перед тим дізнався, що доведеться звільнитись. Нічого мені не сказав, бо не хотів засмутити. Уперше почувши про звільнення, він зрозумів, що найкраще буде виїхати кудись, де легше було б рости на службі, де б майстер не присікувався. Але все зволікав. Та коли ось це сталося, годі було чекати. Майстер напосівся на Лукаса. Не злюбив його, бо той молодший, завжди бадьорий. Та ще й майстер хотів влаштувати на його місце свого двоюрідного брата. Лукас не гадав відкритися мені, бо не хотів завдати прикрощів. Та коли ось те сталося, ми не могли гаятися. Я сама порадила йому виїхати. Він відповів, що залишиться, якщо я захочу, хай там чіпляється чи не чіпляється той майстер. Та я йому сказала: їдь. Він дуже не хотів вибиратися, навіть тоді, коли все оте виявилося. Та я йому наказала: їдь. Тільки дай знати, коли будеш готовий мене забрати. Щось у нього там не все так сталося, як гадалося, бо ж не викликав мене вчасно, як хотів був. Пішовши між чужі люди, молодий хлопець потребує часу, щоб обжитися. Він і не знав, коли виїжджав, що на те, щоб обжитися, устаткуватися, піде більше часу, ніж гадалося. А ще й такому хлопцеві, як Лукас. Жвавий, охочий до товариства, любить повеселитися, та й товариство йому раде. Молодий, то й не відав, що воно довше потриває, ніж спершу здавалося. Люди горнуться до нього, бо ж мастак сміхотворити та жартувати. Від роботи його відривають, а він на те не зважає, бо не хоче людей ображати. Та й я була не проти, щоб Лукас попарубкував собі наостанку, адже сімейне життя для молодого хлопця — це не те, що для жінки. Молодому веселунові воно ох як нудно тягнеться. Хіба не так? Як гадаєте?

Місіс Армстід не відповідає. Розглядає гладко зачесану Ліну, що всілася на стільці, придивляється до нерухомих рук на колінах, до лагідного, задумливого лиця.

— Напевно, він уже передав мені звістку, але не дійшла вона, згубилася. Звідси до Алабами неблизький світ, а я ж іще до Джефферсона не дісталася. Я сказала Лукасові, що не ждатиму від нього листів, бо в письмі він не дуже вправний. «Передай мені через когось, — кажу йому. — Я чекатиму». Коли він поїхав, то зразу була засумувала трішки, бо ж я ще не Берч, а мій брат і його сім’я знають Лукаса не так добре, як я. Та й звідки їм знати? — На Ліниному обличчі помалу проступає вираз легкого, радісного подиву, неначе їй спало на думку щось таке, про що вона досі й не відала. — Ну скажіть, звідки їм було знати? А йому треба було спершу обжитися. Він мав дбати про життя-буття на чужині, а в мене жодної мороки, хіба тільки чекати, поки він упорається з усіма клопотами та турботами. А згодом я вже журилася тільки тим, як ото б дитинку щасливо доносити, а не своїм прізвищем чи лихою славою. Ні мені, ані Лукасові не треба присягатись одне одному. У нього, певно, щось несподіване скоїлося, або ж передав вістку, а вона не дійшла. Отже, одного дня я постановила податися до нього й не баритися.

— А звідки ти знала, куди йти?

Ліна дивиться на свої руки. Тепер вони рухаються, зосереджено збираючи складки на подолі. Не з сорому оте збентеження. Здається, що це сама рука мимоволі рухається в задумі.

— Я питала й розпитувала. Лукас молодий і веселий, легко й скоро зазнайомлюється, тому й знаю, що де тільки побуває, його запам’ятають. Ото ж я знай питала. І добрі люди траплялися. Справді, два дні тому на дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні й працює на деревообробній фабриці.

Місіс Армстід спостерігає потуплене обличчя. Взявши руки в боки, байдуже, холодно й презирливо дивиться на молодшу жінку.

— Гадаєш, він там буде, коли ти туди доберешся? Якщо він там взагалі є. Гадаєш, він, почувши, що ти в одному з ним місті, зостанеться там до заходу сонця?

Похилене Лінине обличчя поважне й утихомирене. Її рука завмерла. Нерухомо лежить на коліні, як мертва. У голосі — спокій, непорушність, упертість.

— Гадаю, сім’я має бути разом, коли народилося дитя. Особливо первісток. Гадаю, Господь подбає, щоб так і сталося.

— Муситиме подбати, — грубо, шорстко відказує господиня. Підперши голову, Армстід лежить у постелі й дивиться понад бильцем ліжка, як його жінка, досі вбрана, нахилившись у світлі лампи біля кухонного стола, завзято риється в шухляді. Виймає металеву скриньку, відмикає її ключем, що висить на шиї, дістає полотняний мішечок, розв’язує його й видобуває фарфорового півника із шпаринкою на спині. Усередині бряжчать центи, коли хазяйка, перевернувши його, люто трясе ним над столом. Із шпарки зрідка вилітають монети. Армстід у ліжку стежить за жінкою.