Вільям Фолкнер: Світло в серпні

Вона теж не дивиться на нього.

— Сподіваюся знайти його десь у цих краях. Може, ви знаєте його. Зветься Лукас Берч. Тут по дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні. Працює на деревообробній фабриці.

— Лукас Берч, — майже таким самим тоном вимовляє Армстід це ім’я. Вони сидять пліч-о-пліч на просілому сидінні із зламаними пружинами. Йому видно її руки на подолі й профіль під капелюшком, бачить її кутиком ока. Мабуть, жінка споглядає, як стелиться дорога поміж в’ялими вухами мулів. — І ти пройшла пішки весь цей шлях, сама-одна, щоб його запопасти?

Якусь мить вона мовчить. І відказує:

— Мені траплялися добрі люди. Справді добрі.

— І жінки теж? — Скоса зиркнувши на Лінин профіль, він думає: «Навіть не знаю, як поведеться Марта. Мабуть, жінки радше добрі, ніж добросерді. Не те що чоловіки. Тільки схиблена баба буде добра до своєї посестри, яка потребує доброти. Еге ж бо. Добре знаю, що скаже Марта».

Жінка штивно сидить на краєчку. Нерухомий профіль, нерухома щока.

— Дивна річ, — мовить вона.

— Як же людям ставитися до незнайомої молодої вагітної жінки, знаючи, що чоловік покинув її? — Ліна не ворушиться. Тепер підвода увійшла в ритм, підпорядкований незмащеному, зневаженому дереву, повільному полудню, шляху та спеці. — І ти поклала собі знайти його тут?

Вона сидить нерухомо. Напевно, дивиться на повільну дорогу поміж вухами мулів, у далечінь, позначену й різьблену шляхом.

— Мабуть-таки, я знайду його. Це неважко. Він буде там, де збирається багато людей, де сміються й жартують. Він завжди був охочий до такого.

Армстід різко, злобно крякає.

— Вйо, рухайтеся! — гукає він мулам. І каже сам до себе, роздумуючи вголос: — Мабуть-таки, знайде його. Напевно, той парубійко зогледиться, що дуже й дуже помилився, не доїхавши до Арканзасу чи навіть Техасу.

Сонце хилиться до заходу, ще годину йому до обрію, до швидкого літнього сутінку. Від шляху відгалужується путівець, ще глухіший, ще тихший.

— Ось ми й приїхали, — мовить Армстід.

Жінка відразу ж заворушилася. Нахиляється й намацує черевики. Видно, не взуватиметься, щоб не затримувати воза.

— Красно вам дякую, — каже вона, — ви мене виручили.

Віз знову спинився. Жінка готується зійти.

— Навіть якщо й доберешся до Варнерової крамнички перед заходом сонця, то все одно звідти ще дванадцять миль до Джефферсона, — каже Армстід.

Ліна незграбно тримає черевики, клуночок і віяло в одній руці, щоб обпертися другою, коли сходитиме.

— Краще було б мені таки податися туди, — відповідає вона.

Армстід не торкається її.

— Переночуєш у мене… там жінка… там жінка може… якщо ти… Їдь зі мною. Вранці передовсім підвезу тебе до Варнера, а звідти хтось та й підкине тебе до міста. У суботу завжди хтось туди їде. Нікуди не дінеться твій Берч за цю ніч. Якщо він у Джефферсоні, то буде там і завтра.

Ліна сидить непорушно, тримаючи все своє манаття в одній руці, щоб було зручніше злізти. Задивилася вперед, де в’юниться в даль дорога, помережана скісними тінями.

— Кілька днів я, мабуть, маю в запасі.

— Атож. Часу ще досить. Та ось незабаром з’явиться в тебе попутник, що не вміє ходити. Їдьмо до мене.

Армстід підганяє мулів, не дочекавшись відповіді. Віз звертає на малопомітний путівець. Жінка сідає, але й досі не випускає з рук свого пожитку.

— Я не завдам клопоту, — мовить вона. — Не заважатиму.

— Звичайно, — відповідає Армстід. — То й їдемо.

Уперше за весь час мули самі собою пішли прудкіше.

— Зерно зачули, — каже він, снуючи думку: «Ось такі вони, баби. Сама ж перша нашкодить своїй посестрі й сама ж без усякого сорому швендяє поміж порядних людей. Бо знає, що її пожаліють чоловіки. Плювати їй на жінок. Це ж не жінка впакувала оцю дівку в таке, що та навіть халепою не хоче назвати. Еге ж, брате мій. Дай тільки одній із них вискочити заміж або напитати клопоту незаміжньою, то вона тут же відцурається жіночого поріддя й ловитиме життєву рівновагу, стараючись пристати до чоловічого роду-племені. Ось чому їм кортить курити й нюхати тютюн, ось чому й голосувати пнуться».

Коли підвода проминає дім і наближається до хліва, господиня спостерігає її, стоячи на порозі вхідних дверей. Господар не дивиться в цьому напрямку, і без того знає, що вона має там стояти, що вже стоїть. «Так, — думає він глузливо, їдко й гірко, звертаючи мулів у відчинену браму, — добре знаю, що вона скаже. Ще б не знати». Спиняє їх. Не потребує оглядатися, бо й так знає, що його жінка вже на кухні, вже не спостерігає, а просто чекає. Він спиняє мулів.