Вільям Фолкнер: Світло в серпні

— Йди до хати, — велить Армстід. Він уже зійшов на землю, а Ліна поволі злазить із воза, задумливо прислухаючись до свого нутра. — Якщо перестрінеш когось, то це Марта. Я повернуся, коли нагодую худобу.

Він не дивиться на гостю, що йде подвір’ям до кухні. Нема потреби. Крок за кроком разом з нею він ступає до кухонних дверей і натикається на дружину, яка тепер видивляється на ці двері так само, як досі видивлялася на віз, стоячи на вході. «Знаю, ой знаю, що вона скаже», — думає Армстід.

Розпрігши мулів, він поїть їх, заводить до стійла, дає корм, а тоді впускає корів із пасовища. Відтак іде до кухні. Вона й досі там, сива жінка з холодним, суворим, дратівливим обличчям, яка за шість років народила п’ятьох дітей і по тому виховала їх до повноліття. Тепер вона заклопотана. Армстід підходить до умивальника, наливає з відра воду в тазик і закочує рукави.

— Її прізвище Берч, — озивається він. — Принаймні каже, що так зовуть чоловіка, якого вона розшукує. Лукас Берч. Хтось по дорозі сказав їй, що він у Джефферсоні. — Повернувшись спиною до господині, господар миється. — Прийшла аж із Алабами, каже. Сама, ще й пішки.

Хазяйка не оглядається. Порається за столом.

— Бути їй з приплодом ще задовго перед тим, як побачити цю Алабаму, — відказує вона.

— А чи цього парубійка Берча, — вовтузиться з милом і водою Армстід біля умивальника. Відчуває на собі дружинин погляд — на потилиці, на спині, крізь вилинялу від поту сорочку. — У Самсона хтось їй сказав, що хлопець на прізвище Берч чи якось так працює в Джефферсоні, на деревообробній фабриці.

— І вона сподівається знайти його там. А він жде її й не діждеться. Либонь, уже й дім обставив меблями та іншим добром.

Годі розпізнати з її голосу, чи дивиться вона тепер на чоловіка. Той витирається подертим мішком.

— Може, й знайде. Якщо він хотів утекти від неї, то побачить, що жорстоко помилився, коли не подбав, щоб між ним і нею була ріка Міссісіпі.

Тепер Армстід відчуває, що Марта дивиться на нього — сива жінка, не повна й не худа, по-чоловічому затверділа, загартована працею, у робочій сірій сукенці, ношеній нещадно й безоглядно, упершись руками в боки, її обличчя — як у генерала, що зазнав поразки в бою.

— Ой ви, хлопи, — каже вона.

— Що з нею робитимеш? Виженеш? Покладеш спати у хліві?

— Ой ви, хлопи, — каже вона. — Хлописька кляті.

Разом усі входять на кухню, на чолі — місіс Армстід. Прямує до плити. Ліна спиняється на порозі. Непокрита голова, волосся гладко зачесане. Навіть блакитна одежина неначе освіжилася й відпочила. Гостя дивиться на хазяйку, поки та біля плити гримить металевими накривками й завзято, по-чоловічому ладує дрова в піч.

— Я б хотіла вам помогти, — озивається Ліна.

Місіс Армстід не озирається. Люто ляскає дверцятами.

— Сиди собі. Дай ногам відпочити — ото, гляди, й спина відпочине.

— Зробіть ласку, дозвольте вам підсобити.

— Сиди собі. Тричі на день роблю це ось уже тридцять років. Минув той час, коли я потребувала допомоги. — Заклопотана плитою, господиня не обертається. — Армстід каже, що твоє прізвище Берч.

— Так, — відповідає Ліна дуже тихо й поважно. Сидить непорушно, склавши руки на колінах. Місіс Армстід не оглядається. Досі порається біля плити. Здається, піч вимагає догляду, котрий аж ніяк не пасує до лютої завзятості, з якою розпалювали вогонь. Здається, що доглядати цю піч треба, як коштовний годинник.

— Значить, ти вже Берч? — питає господиня.

Молода жінка відповідає не одразу. Хоча місіс Армстід уже не торохтить кухонним начинням, але як стояла, так і стоїть спиною до Ліни. Нарешті обернулася. Дивляться одна на одну, несподівано відкрито, вивчають одна одну: молода — на стільці, гладко зачесана, з непорушними руками на колінах, а стара — біля плити, обернувшись, теж нерухома, із нещадно скрученим у вузол сивим волоссям на потилиці, з обличчям, неначе висіченим із пісковику. Та ось молода подає голос:

— Я обманула вас. Я ще не Берч. Звати мене Ліна Ґроув.

Жінки дивляться одна на одну. Хазяйчин голос ані холодний, ані теплий. Нічого не виражає.

— То ти хочеш упіймати його, аби вчасно стати місіс Берч. Еге ж?

Ліна потупилася, ніби розглядає руки на колінах. В її голосі вчуваються спокій і впертість. І погідність теж.

— Не скажу, що я потребую якихось обіцянок від Лукаса. Так склалося, що він мусив виїхати. Просто не зміг приїхати за мною, як хотів був. Ні йому, ні мені не треба присягатися. Тої ночі, коли він дізнався, що мусить виїхати…