Вільям Фолкнер: Світло в серпні

— Берча?

— Сподіваюся його там відшукати. Він працює на деревообробній фабриці.

— Ні, — каже візник. — Не пригадую такого. Зрештою, я мало кого знаю в місті. Може бути, що він там.

— Сподіваюся, що таки так. Я вже добряче здорожилася.

Візник не дивиться на неї.

— Ти здалеку прийшла його шукати?

— З Алабами. Неблизький світ.

Він не дивиться на Ліну. Питає, ніби між іншим.

— Як же батьки відпустили тебе в такому стані?

— Батьки повмирали. Я живу разом з братом. І ось вирішила податися в дорогу.

— Розумію. Цей Лукас передав тобі, щоб ти приїхала до Джефферсона.

Ліна не відповідає. Візникові видно її непорушний профіль під крисами капелюшка. Підвода котиться повільно, безконечно. Стеляться червонясті неквапливі милі під розмірений поступ мулів, під скрип і торохтіння коліс. Сонце стоїть високо над головою, тінь від крис падає на поділ. Ліна кидає погляд на сонце.

— Пора, мабуть, попоїсти, — озивається вона. Кутиком ока візник спостерігає, як попутниця розгортає сир та крекери, відкриває банку сардин, простягає йому.

— Щось мені не смакує, — каже він.

— Дозвольте вас почастувати.

— Не хочу. Бери їж.

Ліна береться до харчу. Їсть неквапно, повагом жує, поволі й ласо облизує смаковиту олію з пальців. І спиняється, не раптово, але остаточно, щелепа завмерла, не дожувавши, надкушений крекер у руці опускається, голова злегка похиляється, очі порожні, немовби жінка прислухається до чогось страшенно далекого або ж дуже близького — у своєму нутрі. Від обличчя відринула кров, щез густий здоровий рум’янець, і вона сидить нерухомо, чуючи й відчуваючи невблаганну предковічну землю, однак не проймаючись тривогою і страхом. «Це двійнята, щонайменше», — мовить вона собі безгучно, не ворушачи губами. І ось перейми вщухають. Ліна знову береться їсти. Віз не спинився, час не завмер. Вони виїжджають на останній пагорб і бачать дим.

— Джефферсон, — озивається візник.

— Оце так, — каже вона. — То ми вже, вважай, на місці. Еге ж?

Чоловік не слухає. Вдивляється вперед, понад долину, на височину, де стоїть місто. Повівши оком за простягнутим пужалном, Ліна бачить два стовпи диму. Один — від палаючого вугілля, густий, над високим димарем, другий — гінкий, жовтий — височіє над купкою дерев на околиці міста.

— Будинок горить, — каже він. — Бачиш?

Тепер уже не слухає й не чує Ліна.

— Подумати тільки, — мовить вона. — Якихось чотири тижні в дорозі, і ось я вже у Джефферсоні. Ого-го! У таку даль занесло.

Байрон Банч пам’ятає, що це сталося вранці у п’ятницю, три роки тому. Робітники біля стругального верстата підвели очі й угледіли незнайомця, що стояв і дивився на них. Не знати, чи довго він тут простояв. Схожий і не схожий на волоцюгу. Запорошені черевики, заболочені штани. Зате з добротної діагоналі, були прасовані, а сорочка хоч і брудна, та все ж із білої тканини. Прибулець носив краватку, мав нового солом’яного з цупкими крисами бриля, виклично й погрозливо збитого набакир над нерухомим обличчям. Не скидався на безхатька-заробітчанина у відповідному до такого заняття лахмітті, та виразно відчувалося, що нема в нього коріння, немає нічого рідного — ні міста, ні містечка, ні вулиці, ні дому, ані клаптика землі. Здавалося, усвідомлення цього він ніс, як знамено, безжальний, самотній, гордовитий. «Немовби, — як казали згодом люди, — він, тимчасово опинившись на дні життя, і гадки не має там зостатися й не добиратиме способів вибратися звідти». Байрон спостерігав, як прибулець стоїть, дивлячись на робітників у пропітнілих комбінезонах. Цигарка в кутку рота, на трохи скривленому через дим нерухомому обличчі вираз понурої зневаги. За якусь мить він виплюнув недокурок, не торкнувшись його рукою, обернувся й рушив до фабричної контори, а люди у вицвілому брудному робочому одязі дивилися на його спину, спантеличені й ображені.

— Добре було б його через верстат пропустити, — обізвався майстер. — Миттю зістругало б тоді кирпу, не гнув би її.

Робітники не знали, хто цей прибулець. Ніхто з них раніше не бачив його.

І вони викинули з голови гадку про зайду, принаймні облишили розмову про нього. Повернулися до праці — в гул, дзижчання, скрегіт валів, коліс і пасів. Та не минуло й десяти хвилин, як увійшов директор фабрики, а за ним — незнайомець.

— Постав його до роботи, — звелів директор майстрові. — Каже, що вміє орудувати лопатою. — Хай стане до купи тирси.

Інші не припинили працювати, проте в цеху не було жодного, хто б не стежив за чужинцем у брудній міській одежі, за його похмурим нестерпним обличчям з виразом холодної спокійної зневаги. Майстер задивився на нього, так само холодно.