Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Сім років тому Байрон, уперше потрапивши в Джефферсон і побачивши цю невелику вивіску з написом «Преп. Ґейл Гайтавер, д. б. Уроки малювання. Намальовані вручну різдвяні та інші святочні листівки. Проявлення світлин», зацікавився, що означає д. б., й запитав у людей. Йому відповіли: це не що інше, як Дурноверхий Безбожник. У Джефферсоні при прізвищі Гайтавера це означає не доктор богослов’я, а Дурноверхий Безбожник. Ось так сказали. І про те, що він одразу ж після навчання в семінарії приперся до Джефферсона, відмовившись від інших парафій. І про те, як скористався всіма своїми зв’язками, аби тільки дістати скерування до цього міста. І як, приїхавши з молодою дружиною, зійшов із потяга вже збудженим і став казати-розказувати старим чоловікам та жінкам — стовпам церкви, що він вибрав Джефферсон одразу ж, ще коли тільки вирішив стати священиком; раденький, торочив їм про те, як писав листи, завдавав мороки начальству, використовував усі свої зв’язки, щоб потрапити конче сюди. Звичайні городяни вчували в цій балачці радість баришувальника кіньми після вигідної оборудки. Мабуть, і старійшини церкви теж мали таке враження. Слухали з холодком, здивуванням і недовірою, бо здавалося, що він прагне одного — жити в цьому місті, а не служити в церкві перед її парафіянами. Неначе пасторові байдуже до людей, живих людей, і до того, хочуть вони його чи не хочуть. Молодий був, отож літні чоловіки і жінки спробували остудити цю запальну радість мовою про важливі церковні справи, про обов’язки церкви та його власні. Байронові багато чого розповіли, та все одно й за півроку молодий священик був такий самий збуджений; знай заводив мову про Громадянську війну, про свого вбитого діда-кавалериста, про підпалені в Джефферсоні склади генерала Ґранта й доходив до цілковитого безглуздя. Байронові сказали, що те саме пастор виголошував і з амвона, і за катедрою гарячкував, трактуючи проповідь як сон. Не як кошмар. Це щось таке, що лине прудкіше від слів Святого Письма, це смерч, який не потребує навіть торкнутися до ґрунту дійсності. І старим людям таке теж не подобалося.

«Здається, він навіть на амвоні не міг розплутати, відділити релігійні справи від цієї радої скакати учвал кавалерії, від цього діда, збитого кулею з коня на скаку. Та й, напевно, у мирському житті, вдома теж не міг. Мабуть, і не пробував, — думав Байрон. — І чого тільки чоловіки не виробляють своїм жінкам… Ось чому ті мусять бути сильні, ось чому аж ніяк не винні за те, що виробляють із чоловіками, задля них і через них. Адже сам Господь Бог знає, яка це непроста штука — бути чиєюсь дружиною».

Байронові описали пасторову дружину як невеличку тиху дівчину. Місто від самого початку вважало, що в ній нема нічого, що свідчило б на її користь. Однак у місті казали: якби Гайтавер був надійнішим, яким і належить бути священику, а не таким, що народився тридцять років після дня, коли підстрілили його діда на скаку, і жив цим днем усе своє життя, — то й з нею було б усе гаразд. Але він був не такий, і сусіди, часто чуючи, як жінка плаче в пастораті пополудні чи пізно вночі, тямили, що чоловік не знає, чим зарадити лихові, бо не збагне, в чому ж це лихо. Бувало, не приходила до церкви, де він відправляв службу, навіть у неділю, а люди видивлялися на пастора й дивувалися: чи помічає, що тут нема його дружини, чи усвідомлює хоча б, що має її, он той, котрий на амвоні вимахує руками, проповідує належну догму й приплутує до неї пущену учвал кавалерію, поразки й ратну славу, так само, як на вулиці, завівши мову про коней на скаку, приплутує хори звитяжних серафимів і розгрішення. Природно, старі чоловіки та жінки кінець кінцем дійшли висновку: те, що він виголошує Божого дня в Божому домі, межує зі справдешнім святотатством.

І Байронові розповіли, що після року життя в Джефферсоні жінчине обличчя набрало застиглого виразу. Коли церковні сестриці навідувалися до Гайтавера, стрічав їх один, метушився без піджака, в сорочці без комірця, й першої миті здавалося, що взагалі не тямить, навіщо вони прийшли й що йому робити. За якусь хвилину запрошував їх увійти й, перепросивши, виходив. Не чутно було ні звуку в домі, поки гості, сидячи у своїх святкових сукнях, перезираючись й оглядаючи кімнату, прислуховувались і нічого не чули. Та ось він повертався, у піджаку й при комірці, сідав і говорив про церкву та хворих, а жінки відповідали чітко й спокійно, все дослухаючись, зиркаючи на двері й, мабуть, розмірковуючи: а чи знає пастор те, що вони вважають уже відомим і певним?