Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Подейкують, що вони продають віскі. Ховають спиртне ген там, де цей будинок горить. Кажуть, що якось у суботу ввечері Браун був п’яний у місті й бовкнув чого не слід. Щось там про нього й Крістмаса в Мемфісі вночі чи на темній дорозі біля Мемфіса, щось там про пістолет… Чи то про два пістолети. Але тут же втрутився Крістмас, заткнув приятелеві писок і відвів геть. Щось було таке, про що Крістмас не хотів говорити. Та й Браунові вистачило б смальцю в голові не ляпати про такі речі, якби не залив очі. Ось що я чув. Сам я там не був. — Підвівши обличчя, він усвідомлює, що опустив очі, ще не перестрівшись із жінкою поглядом. Немов уже передрікає щось непоправне, без вороття. А вірив же, що тут, на фабриці, наодинці з самим собою у суботу пополудні не матиме нагоди заподіяти комусь лихо чи шкоду.

— Який він на вигляд?

— Крістмас? Він…

— Я не про Крістмаса.

— Ага, про Брауна. Еге ж. Високий, молодий. Смаглявий. Жінки вважають його красенем. Таких немало. Любить посміятися, подуріти, піджартувати з когось. Але я… — Байрон затинається. Не може глянути на неї, відчуваючи на своєму обличчі невідривний пильний погляд.

— Джо Браун, — каже вона. — Чи не має він такого білого шрамчика зразу біля рота?

Байрон не може глянути на неї. Сидить на стосі пиломатеріалів. Коли вже слова безповоротно вилетіли, ладен язика собі відкусити.

З вікна кабінету йому видно вулицю. Вона недалеко звідси, бо лужок невеликий. На цьому малому моріжку — зо п’ять низьких кленів. Будинок — брунатне нефарбоване скромне бунгало — теж невеличкий, затулений буйно розрослими миртами, жасмином й алтеєю; є тільки просвіт, через який вікно виглядає на вулицю. Домівка так уже схована, що її ледь торкає світло вуличного ліхтаря на розі.

З вікна він теж може побачити вивіску, яку називає своїм пам’ятником. Розміщена вона в кутку подвір’я, невисоко, повернута до вулиці. Подовгаста, метр завдовжки й півметра завширшки, стоїть передом до перехожих, а задом до нього. Та йому й не треба її читати, бо ж сам-таки змайстрував цю вивіску — молотком і пилкою та старанно вивів на ній напис, коли побачив, що треба грошей на хліб, паливо й одяг. Закінчивши семінарію, мав невелику ренту з батьківського спадку, яку він, діставши парафію, переказував квартальними чеками у виправну установу для дівчат у Мемфісі. А згодом його вигнали з парафії, відлучили від церкви, і найгіркішим з усього, що довелося зазнати в житті, — навіть гіркішим за важку втрату й ганьбу, — став лист, у якому він повідомив керівників установи, що відтепер зможе надсилати лише половину колишньої суми.

Отож і далі переказував половину своїх прибутків, хоч і всіх їх разом заледве вистачало б на прожиття. «На щастя, щось я та й умію», — казав він у ті часи. Звідти й взялася ця вивіска, яку він самотужки ретельно склепав із дощок і на якій написав, винахідливо домішавши до фарби товчене скло, щоб уночі у світлі вуличного ліхтаря по-різдвяному іскрилися букви:

Та відтоді минули роки, учнів він не мав, різдвяних листівок і фотопластинок було мало, з полинялих літер обсипалася фарба та товчене скло. Однак і досі можна було розібрати написане. Втім, як і сам Гайтавер, мало хто з городян потребував це читати. Хіба що час від часу нянька-негритянка разом зі своїми білошкірими вихованцями спинялася тут і вичитувала вголос — знічев’я й тупо, як ото всі ледачі й малописьменні люди, або ж якийсь приїжджий, випадково зайшовши на цю тиху, глуху, немощену, рідко їжджену вуличку, затримувався, читав вивіску, дивився на маленький бурий, майже схований від ока будиночок і проминав його. Траплялося, що прибулець згадував цю вивіску в розмові з якимсь знайомим із міста. «Так-так, — відказував той, — Гайтавер. Живе самотою. Приїхав сюди пасторувати у пресвітеріанській церкві, а жінка йому зледащіла. Раз у раз уривалася до Мемфіса й незле там розважалася. Було воно років двадцять п’ять тому, як він тільки приїхав. Дехто стверджував, що пасторові про це відомо. Мовляв, не може чи не хоче задовольняти жінку й знає, що вона виробляє. І якось у суботу вночі її вбили в Мемфісі — чи то в борделі, чи то ще десь. У газетах багато про це було. Він мусив покинути церкву, але чомусь не захотів виїхати з Джефферсона. Пастора пробували присилувати, для добрá як його самого, так і міста й церкви. Церкві, як сам розумієш, таке тільки шкодить. Приїжджають сюди різні люди, чують про ось це неподобство, а він не хоче з міста забратися. Навіть і гадки не має. І відтоді живе сам-один на вулиці, що колись була центральною. Принаймні вона тепер не головна. То й гаразд. Нікому він не заважає, і, гадаю, майже всі забули про нього. Сам порається на господарстві. Навряд чи хтось навідався до його оселі за ті двадцять п’ять років. Ми не знаємо, чому він тут залишився. Щовечора, коли сутеніє чи вже темно, йдучи мимо, побачиш його, як сидить край вікна. Просто сидить собі. А в інший час його взагалі не видно, хіба коли в садку порається».