Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Вона рушає до низького штабеля рейок.

— Зачекайте, — каже Байрон. — Підбігає до неї й скидає мішковину з плеча. Жінка, вже зігнувши ноги в колінах, завмирає, й Байрон стелить цю мішковину на рейки. — Так буде зручніше.

— Дуже вам дякую. — Ліна сідає.

— Так буде зручніше, — повторює Байрон. Виймає з кишені срібний годинник, дивиться на нього й теж сідає на другий кінець штабеля. — Напевно, п’ять хвилин — якраз те, що треба.

— П’ять хвилин на відпочинок? — питає вона.

— П’ять хвилин, відколи ви прийшли. Я ж відтоді й відпочиваю. У суботу по обіді сам собі фіксую час.

— І щоразу, коли сядете на хвилинку, фіксуєте? Звідки вони знатимуть, що ви припинили роботу? Хвилина чи дві нічого не змінить.

— За просиджування мені не заплатять, — відповідає Байрон. — Отже, ви приїхали з Алабами.

Ліна оповідає йому, сидячи на мішковині. Важкотіла, з незворушним, погідливим обличчям, яке він так само спокійно спостерігає, Ліна розповідає йому більше, ніж намірилася була спершу, як розказувала вже багатьом незнайомим людям, серед яких чотири тижні мандрувала з мирною неквапливістю зміни пір року. І Байрон, своєю чергою, складає портрет молодої жінки, обдуреної, покинутої, яка навіть не усвідомлює, що її покинули, яка й досі не Берч.

— Та ні ж бо, я його не знаю, — озивається він. — Зрештою, тут тепер нема нікого, крім мене. Інші люди, мабуть, он там дивляться на пожежу. — Він показує на жовтий стовп диму, що в безвітрі високо стоїть над деревами.

— Ми її бачили з підводи, коли під’їжджали до міста, — каже Ліна. — Справді велика пожежа.

— Бо й будинок великий. Здавна там стояв. Ніхто там не живе, крім одної пані. Напевно, в місті дехто скаже, що це Божа кара на неї. Це янкі, північанка. Її рідня переїхала сюди за часів Реконструкції, щоб баламутити негрів. За таке підбурювання й убили двох її родичів. Подейкують, що вона й досі водиться з нігерами. Відвідує їх, коли захворіють, як ото білих. Кухарки не має, бо ж це мала б негритянка прислуговувати. Кажуть, ота пані стверджує, що негри такі самі люди, як білі. Тому-то ніхто її не навідує. Крім одного. — Ліна спостерігає його, слухаючи. Тепер Байрон не дивиться на неї, відвів погляд убік. — А може, двох, як я чув. Сподіваюся, що вони вчасно там нагодилися й допомогли меблі винести. Може, й встигли.

— Хто встиг?

— Два приятелі. Обидва звуться Джо й живуть десь поблизу. Джо Крістмас і Джо Браун.

— Джо Крістмас? Дивне ім’я.

— Він сам дивний. — Байрон і далі ухиляється від її зацікавленого погляду. — Та й приятель його — також чудний. Браун. Теж тут працював. Що ж, звільнилися обидва. Невелика втрата, як на мене.

Жінка сидить на мішковині й спокійно, з цікавістю слухає. Ця пара, зодягнувшись по-святковому, могла б сидіти вихідного пополудня перед сільським будиночком, у плетених кріслах, на гладкій, немовби покритій патиною, землі.

— І його друга теж звати Джо?

— Так, пані. Джо Браун. Цілком можливо, що це його справжнє ймення. Бо ж коли подумаєш про когось із таким іменем, то зразу уявляєш такого собі базіку, що безперестанку сміється й гучно балакає. Отож, гадаю, це його справжнє ім’я та прізвище, хоча Джо Браун — якось воно надто вже просто й легко як на те, щоб бути справжнім. Та все ж мені здається, що таки справжнє. Бо якби йому платили за ляси-баляндраси, то він дуже скоро став би власником цієї фабрики. Однак людям він, як бачу, подобається. Принаймні з Крістмасом він ужився.

Ліна спостерігає за Байроном. Її обличчя й досі ясне, але тепер воно дуже поважне, погляд дуже серйозний і уважний.

— А що вони роблять, ці двоє?

— Та нічого такого, що б їм не пасувало. Досі на гарячому їх ще не заскочили. Браун тут працював — сяк-так, у той час, коли не сміявся й не жартував із людей. А Крістмас звільнився. Мешкають вони он там, де цей будинок горить. Я чув, із чого ці двоє живуть. Але це, по-перше, не моя справа. А по-друге, те, що одні наговорюють на інших, — переважно брехня, не варто й слухати. Та й я, мабуть, не кращий за інших.

Ліна спостерігає його. Навіть оком не блимне.

— І він каже, що зветься Браун. — Звучить, як питання, але Ліна не чекає на відповідь. — То що вони роблять?

— Не хочу пускати поговір про людей, — відказує Байрон. — Мабуть, даремно я так багато виляпав. Справді, перервеш ото роботу — зразу ж у халепу вскочиш.

— Що ви чули? — вперлася Ліна. Ані не рухнеться. Говорить спокійно, а Байрон уже закохався, хоч іще про це й не здогадується. Не дивиться на неї, відчуваючи її пильний, серйозний погляд на обличчі, на вустах.