Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Еге, — сказав хтось майстрові. — Бачу, що ти втратив одного з підмайстрів кочегара.

Глянувши вниз, де Браун орудував заступом так, ніби то була купа яєць, а не тирси, Муні сплюнув.

— Так. Занадто скоро забагатів. На цій роботі його не втримаєш.

— Забагатів? — перепитав інший робітник.

— Один із них, — відповів Муні, не зводячи погляду з Брауна. — Вчора я бачив, як вони їздили в новому автомобілі. Ось цей, — кивнув майстер головою на Брауна, — кермував. Я не здивувався. Здивувався з того, що взагалі один із них прийшов на роботу.

— Либонь, Сіммз не матиме клопоту й легко знайде нового на це місце. Такі часи тепер.

— Він ніколи не мав із цим клопоту, — відказав Муні.

— Здається мені, що він незле давав собі раду.

— Розумію, — мовив майстер. — Ти маєш на увазі Крістмаса.

— А ти кого? Невже Браун сказав, що він теж звільниться?

— Гадаєш, що він гаруватиме тут, коли його приятель увесь день гасає новою машиною по місті?

— Дивно, — зиркнув на Брауна робітник. — Звідки вони взяли це авто?

— Мені не дивно, — відповів Муні. — Цікаво одне: покине Браун роботу ополудні чи працюватиме до шостої години?

— Що ж, — докинув Байрон, — якби я розбагатів так, щоб дозволити собі купити нове авто, то теж звільнився б.

Двоє робітників глянули на нього й усміхнулися.

— Тут вони ніколи не розбагатіли б, — сказав один із них. Байрон кинув на нього оком.

— Мабуть, Байрон тримається якнайдалі від усього злого, тому й стоїть осторонь інших людей, — додав другий. Обидва подивилися на Байрона. — Ось цього Брауна можна було б назвати прислужником. Крістмас змушував усіх ходити вночі ген у ліси за садибою міс Берден, а тепер Браун носить усім товар до міста. Я чував, що, коли знаєш пароль, то суботнього вечора можеш купити в нього з-під поли пінту віскі будь-де, навіть просто на вулиці.

— А який пароль? — поцікавився хтось. — Шість ковтків?

Байрон переводив погляд з одного на іншого.

— Невже то правда? Вони й справді таке роблять?

— Це робить Браун. Про Крістмаса не знаю. Присягатися не стану. Але Браун не відбіг далеко від Крістмаса. Крук крука бачить здалека, як ото кажуть старі люди.

— Правда така, — сказав другий, — що ми не дізнаємося, чи вплутаний у цей ґешефт Крістмас. Той не ходить на людях, спустивши штани, як ото Браун.

— А цьому і не потрібно так робити, — підсумував Муні, задивившись на Брауна.

Майстер мав рацію. До обіду робітники спостерігали за Брауном, який працював один біля купи. Після гудка всі взяли свої казанки з полудником, присіли навпочіпки на помповій станції й стали їсти. Увійшов Браун — понурий, надусаний, скривджений, як дитина, й, присівши разом з ними, погойдував руками поміж колін. Сьогодні він прийшов без їжі.

— Ти що, не їстимеш? — запитав хтось.

— Холодні помиї із брудного казанка? — відказав Браун. — З ранку весь день гаруєш, як останній нігер, а на годинній обідній перерві жереш вистиглу побовтюху з ось такого бляшаного відерця.

— Що ж, мабуть, дехто працює, як нігер, там, звідки й прийшов, — озвався Муні. — Але на цій роботі нігер навіть до обіду не втримався б, якби працював так, як дехто з білих.

Та Браун не чув і не слухав, сидячи навпочіпки з кислим виразом на обличчі й помахуючи руками.

— Дурень. Тільки дурень так робитиме.

— Тебе ж не прикували до цієї лопати, — зауважив майстер.

— Ти попав у точку, хай йому біс. Не прикували, — відповів Браун.

А тоді пролунав гудок. Люди рушили до роботи. Споглядали на Брауна біля купи тирси. Якийсь час він копирсав лопатою, згодом став рухатися повільніше, аж поки спинився, стиснувши держак, як батіг. Було видно, що бурмоче щось собі під ніс.

— Це тому, що він не має з ким побалакати, — припустив хтось.

— Не тому, — заперечив Муні. — Просто він ще не переконав себе. Ще не втовкмачив сам собі.

— Чого саме?

— Та того, що він ще більший дурень, ніж я гадав.

Наступного ранку Браун не з’явився.

— Відтепер його адресою стане перукарня, — сказав хтось.

— Або провулок за нею, — відповіли йому.

— Гадаю, ми ще раз його побачимо, — мовив Муні. — Прийде взяти гроші за вчорашню роботу.

Так і сталося. Він прийшов близько одинадцятої. Мав на собі новий костюм і солом’яний бриль. Спинився біля цеху і стояв, дивлячись на робітників, точнісінько так само, як ото Крістмас три роки тому, немовби вчителеві пози з колишнього життя самі собою, несвідомо спонукували слухняні м’язи надто вже здібного й старанного учня. Однак Браун здобувався хіба що на пустопорожню пиху та розхлябаність, натомість учитель виглядав понурим, спокійним і фатальним, як змія.