Вільям Фолкнер: Світло в серпні

«То на що ж?» — спитала жінка.

«Я ж тобі тільки-но показав. Тобі, бачу, час вдруге показати. Га?»

«Я б воліла, щоб ти не показував. І досі не розумію, що смішного в цій історії. Чому він на оте все стільки трудів і часу поклав?»

«Тому що вони не в шлюбі, — відповів чоловік. — І дитина не його. Тоді я цього не знав. Допіру вночі дізнався, коли почув їхню розмову біля вогнища. Вони, певно, гадали, що я не чую. Це було ще перед тим, як він геть у відчай упав. Та й тоді скидалося на те, що чоловік уже був близький до такого. Мабуть, вирішив спробувати востаннє».

Торговець меблями веде далі:

«Ото ж він метушиться, нічліг влаштовує. Аж мене рознервував, бо за все хапається, а не знає, з чого почати. Наказав я йому хмизу притягти, взяв своє покривало й постелив у машині. І вже сам на себе недобрий за те, що в таку халепу вскочив і мушу тепер спати на голій землі, без ніякої підстилки, ногами до вогню. Тому-то поводився, мабуть, не дуже чемно й злостився. Ходжу туди-сюди, ладнаю все до сну, а вона сидить, спершись на дерево, дає дитині цицьку під шаллю й знай одне торочить: їй, мовляв, прикро, що завдала мені стільки клопоту, і що вона пересидить ніч біля вогнища, бо зовсім не втомилась, адже весь день їхала й нічого не робила. А тут і цей чоловічок повернувся, приволік стільки дров, що вистачило б бика засмажити, жінка заговорила до нього, він пішов до машини, приніс валізу й вийняв з неї покривало. І почалася комедія. Як у тих двох із розважальних журналів — французів, що кланяються й ногою човгають, один одного припрошують першим пройти. Оце й ми так прикидалися, що тільки для того пустилися з дому в дорогу, щоб мати честь поспати на голій землі, і кожне з нас бреше наввипередки, старається інших перебрехати. Якоїсь миті я вже ладен був сказати: „Гаразд. Хочете спати на землі, то й спіть на здоров’ячко. Був би я йолопом, якби цього захотів“. Зрештою, можна сказати, що моє горою вийшло. Або, точніше, наше з цим чоловіком. Він постелив їхнє покривало в машині, ніби ми удвох із самого початку не знали, що так буде, а моє ми розстелили біля багаття. Принаймні він знав, що на те вийде. Якщо вони справді з самої Алабами добирались, як вона запевняла. Мабуть, тому стільки палива притарабанив, а нам усього треба було запарити кави та консерви підігріти. Ото ж ми попоїли, а по тому я й довідався».

«Про що довідався? Про те, що він хотів зробити?»

«Не відразу. Мабуть, у неї більше терпцю було, ніж у тебе».

Він розповідає далі:

«Ми повечеряли, і я влігся на покривалі. Втомився, приємно було ноги розпростати. Я й гадки не мав підслуховувати їх і вдавати, що сплю. Зрештою, вони ж самі напросилися підвезти, я їх у машину не тягнув. Якщо ладні балакати, не подбавши, щоб ніхто не почув розмови, то це не моя справа. Так я й дізнався, що вони ганяються за кимсь, чи то їдуть за ним назирці, чи то розшукують сліди. А по правді сказати, то це вона полює. І тут кажу я сам собі: „Ага. Ось іще одна дівка, що в суботу ввечері надумала запізнати те, про що її мама, дочекавшись неділі, поспитала у священика“. Вони ні разу не назвали імені цього втікача. І не знали, куди він тягу дав. І я зрозумів: за те, що не знають, годі звинувачувати того парубійка. Це я швидко втямив. Бо чую, що цей попутник каже жінці: мовляв, ось так вони можуть пересідати з машини на машину, переїздити із штату в штат до кінця днів своїх і не знайти слідів цього вітрогона, а вона сидить на колоді, тримає дитину на руках та й слухає — тихо й увічливо, як кам’яна, і ніяк її зрушити чи переконати. Бурмочу собі під ніс: „Еге, хлопче, те, що вона їхала у мене в кабіні, а ти ззаду з кузова ноги назовні звісив, то так, мабуть, у вас віддавна повелося“. Але я їм нічого не сказав. Тільки лежав, а вони говорили, тобто він говорив, негучно. Про одруження навіть не обмовився. Але ж чую, що власне цю річ на думці має, а жінка слухає спокійно й мирно, начебто вже не раз це чула і знає, що не потребує навіть відповідати йому „так“ чи „ні“. І підсміхається, злегка так. Ось тільки він цього не бачив.

А тоді він здався. Підвівся з колоди та й пішов геть. Але я бачив його обличчя, коли чоловік відвернувся, і видно було, що він аж ніяк не зневірився. Попросту знав, що дає їй останню можливість, і сам себе довів до такого відчаю, що готовий усім ризикнути. Я хотів був сказати йому: тепер ти наважився на те, що треба було зробити на самому початку. Але, мабуть, він свою гадку мав. Так чи сяк, а відійшов у темряву й покинув цю жінку. Вона сидить, трохи потупившись, і все ще всміхається. Навіть не глянула йому вслід. Либонь, розуміла, що чоловік пішов побути на самоті й добряче налаштуватися на те, що вона, можливо, з самого початку могла б йому сама порадити, та тільки не словами. Жінці таке не личить, навіть такій, що розпочала сімейне життя у суботу ввечері.