Вільям Фолкнер: Світло в серпні

«І що тоді? Що вона потім зробила?»

«Нічого. Сидить собі любенько, їде й розглядає дорогу, дерева, поля та телефонні стовпи так, наче ніколи цього не бачила. І цього чоловіка не зауважила, аж поки він сам до задніх дверей підійшов. І не мусила. Все, що їй належало, — це чекати. І вона це знала».

«Його чекати?»

«Авжеж. Він стояв на узбіччі, коли ми виїхали за поворот. Стоїть там, засоромлений чи не засоромлений, як ото побитий пес, а водночас рішучий і спокійний, немовби налаштувався піти на останню відчайдушну спробу, використати останню можливість і знає, що вже не доведеться отак налаштовуватися. На мене він і не глянув. Я тільки загальмував, а він уже біжить до задніх дверей, де жінка сидить. Обійшов кузов і став там, а вона хоч би тобі здивувалася.

— Я задалеко зайшов, — каже він. — І хай мене грім уб’є, якщо я тепер відступлю. — Жінка ж дивиться на нього так, ніби знала наперед, що так буде, ще тоді, коли він сам про таке й не гадав, і свідома того, що хай там як поведеться цей чоловік, але вчинить це не зі злого серця.

— А ніхто вам і не казав відступати, — відказує вона».

Чоловік заходиться сміхом, лежачи в постелі.

«Ото ж бо й воно. Жінку не перепреш. Знаєш, до чого я додумався? Гадаю, що вона просто подорожувала. Як на мене, вона й не гадала знайти того, кого шукала. Здається, що ніколи їй таке й на думку не спадало, ось тільки Банчеві вона в цьому ще не призналася. Мабуть, уперше в житті так далеко від дому опинилася, що до ночі годі повернутися. І щасливо в таку далечінь доїхала, бо люди їй допомагали, дбали про неї. По-моєму, вона вирішила трохи помандрувати по світах і надивитися на них, бо ж знала, що вже як осяде на місці, то це буде назавжди. Ось до чого я додумався. Сидить вона ззаду у вантажівці поряд із ним, і малий при ній не перестає їсти. Так і снідав десять миль поспіль, як ото у вагоні-ресторані, а вона все дивиться, як назад відбігають паркани та телефонні стовпи, неначе на цирковий парад милується. За якийсь час кажу їй:

— Ось і Солсбері.

— Що кажете? — питає.

— Солсбері. Теннессі, — повторюю. Озираюся й бачу її обличчя. Вона вже ніби налаштувалася й чекає, поки її здивують, причому знає наперед, що це буде приємна несподіванка. І справді так сталося, їй це сподобалося. Бо сказала:

— Ого-го. Куди тільки людину може занести. Ще двох місяців не минуло, відколи ми з Алабами вийшли, а тут уже й Теннессі».

Я вважаю, що цю винагороду призначено не мені, як людині, а моїй праці — праці всього життя в поті чола і в духовних муках, праці не для слави і тим паче не для корисливості, але для того, щоб створити з борінь людського духу щось таке, чого раніш не існувало. Отож цю винагороду дано мені тільки на збереження. Не важко буде знайти застосування для грошової її частини, яке відповідало б меті і значенню цією премії. [1] Як свідчить суддя Фолкнер, що проводив юридичне оформлення цієї справи, письменник на грошову частку премії організував «Фолкнерівський меморіальний фонд», опікунами якого стали Джіл, Мак Рід, Вільямів кузен Джон Веслі Томпсон-четвертий і Вільямів брат Джон. Вільям зберіг за собою право використати протягом життя 5 тисяч доларів на доброчинство за власним розсудом. Решта разом з відсотками після його смерті має піти на допомогу грішми й книжками для здібних студентів з округи Лафайєт. (Прим. авт.) . Але мені хотілося б, щоб незгірше застосування знайшла і ця хвилина. Тому я скористаюся цією врочистістю як трибуною, з якої мене можуть почути юнаки й дівчата, які присвятили себе такій самій виснажливій болісній праці і серед яких уже є той, хто колись стоятиме ось тут, де зараз стою я.

Трагедія нашого часу — це загальний всеохоплюючий фізичний страх, так довго стримуваний, що вже майже нестерпний. Духовних проблем більше не лишилося. Лишилося тільки одне питання: коли ж мене висадить у повітря? Через це юнаки й дівчата, що входять нині в літературу, забули про проблеми людського серця з його внутрішніми суперечностями, тоді як лише ця суперечність і може лягти в основу доброго твору, і лише про неї й варто писати, і лише заради цього варто працювати в поті чола і в духовних муках.

Молодому письменникові доведеться наново вивчати ці проблеми. Доведеться усвідомити собі, що страх — це найпідліше, що тільки може бути, а усвідомивши — забути про нього назавжди і не залишити у своїй майстерні місця ні для чого, крім давніх чеснот та істин серця, давніх всесвітніх істин, без яких кожен твір приречений на недовговічність — крім любові й честі, милосердя й гордощів, співчуття й посвяти. Поки він не усвідомив цього, над його працею тяжіє прокляття. Він пише тоді не про любов, а про хтивість, пише про поразки, в яких нічого дорогого не втрачає; про перемоги, в яких немає надії і — що найгірше — немає милосердя й співчуття. Його горе не проймає глибоко і не залишає шрамів. Він пише не про серце, а про залози.