Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Я не до Мемфіса, якщо вам туди треба. Їду через Джексон, Теннессі.

А він мені:

— Дуже добре. Нас таке влаштувало б. Ви б нас виручили.

— Куди їдете? — питаю. Він глянув на мене. Ніби хоче щось на ходу вигадати, та тільки, видно, не мастак брехати й знає, що навряд чи йому повірять. — Мабуть, ви ще розглядаєтеся? — кажу.

— Так, — відповідає. — Саме так. Ми просто мандруємо. Хоч куди нас повезете — все одно дуже нам допоможете.

Отож я сказав йому, що можуть залізти. І додав:

— Сподіваюся, ви не пограбуєте й не вб’єте мене.

Він привів цю дівчину. Тут я розгледів, що в неї на руках дитина. Маленька, ще й року нема.

Той чоловік хотів був підсадити жінку на кузов, а я кажу: „Хтось із вас може сісти в кабіну“.

Поговорили вони трохи, тоді вона сіла в кабіну, а він пішов на автозаправку, приніс картонну валізу — з тих, що шкіряними виглядають, засунув її в кузов і сам заліз. І поїхали. Вона в кабіні дитину тримає і знай озирається, чи не випав він там абощо.

Спершу я подумав, що вони одружені. Власне, нічого не думав, тільки дивувався, як така молода поставна дівка могла з ним зійтися. Нічого поганого в ньому не було, виглядав на порядного, з тих, що працьовиті, на одному місці довго тримаються й не просять підвищити платню, доки їх на роботі тримають. Ось такий чоловік. Такий, що всюди, крім як на роботі, завжди скраю. Я навіть уявити не міг, щоб якась жінка запам’ятала, як спалося з ним. Вже не кажу про те, щоб живий доказ такого спання людям показала».

«Тобі не соромно? — питає дружина. — Де ж такі речі при жінках говорити!»

Вони балакають у темряві.

«Щось не бачу, щоб ти почервоніла, — каже чоловік. — І веде далі: — Я взагалі про те не думав, поки ми не спинилися переночувати. Жінка сиділа зі мною в кабіні, я заговорив, як ото в людей водиться, й довідався, що вони з Алабами приїхали. Вона все казала „ми приїхали“, то я й гадав, що йшлося про неї і того в кузові. Ну і нібито вони в дорозі вісім тижнів.

— Вашому малому, — кажу, — ще нема восьми тижнів. По кольору шкіри видно. — Вона пояснює, що народила дитину три тижні тому в Джефферсоні, а я на те: — А-а-а, там нігера лінчували. Ви, либонь, на той час там були. — Жінка прикусила язика. Схоже, той чоловік наказав їй не говорити про цю історію. Я здогадався, що річ у цьому. Їдемо далі, вже вечоріє, і я кажу: — Скоро будемо в місті. Я не там ночуватиму. Якщо хочете подорожувати зі мною далі, то заїду за вами під готель десь о шостій. — Вона сидить тихо, ніби чекає, що цей чоловік на те, а він трохи помовчав і відказує:

— З отаким будиночком на колесах не треба собі голову завертати готелями. — Я промовчав, а ми вже в місто в’їжджаємо, і він питає: — Це порядне місто чи таке собі?

— Не знаю, — відповідаю. — Але гадаю, що тут знайдеться якийсь пансіон або щось таке.

А він каже:

— Я ото думаю, чи є тут табір для туристів. — Я мовчу, а він далі: — Щоб намет позичити. Готелі дорогі, а нам треба далеко їхати.

А куди їм їхати, так і не признаються. Ніби самі цього не знають, а тільки розмірковують, куди б їм податися. Але я тоді ще нічого не розумів. Зате розумів, щó він сподівається від мене почути, і бачив, що сам він про це не попросить. Як Бог дасть: скажу „так“ — то так, скажу „ні“ — то ні. Тоді якщо треба буде три долари за номер заплатити, то він піде і заплатить. І я кажу:

— Що ж, ніч тепла. Якщо не боїтеся москітів і ладні спати на голих дошках у машині… — А він на те:

— Еге ж. То було б добре. Було б дуже добре, якби ви їй дозволили.

І тут я помітив, що він сказав „їй“. Вже бачу, що він якийсь дивний, напружений. Як ото хтось надумав налаштувати себе на таке діло, яке і хочеться і колеться. Якось йому боязко. І побоюється той мій пасажир, видно, не за свою шкуру. Мабуть, діло таке, що він радше помре, але на нього не піде, якщо перед тим всю решту способів не перепробує й у відчай не впаде. А я так нічого й не знаю. Ніяк не втямлю, що в них таке. Якби не ночівля з тими пригодами, то, мабуть, ми так і розійшлися б у Джексоні і я нічого не дізнався б».

«А що він зробити хотів?» — спитала дружина.

«Зачекай, і до цього черга дійде. Може, я тобі навіть зараз покажу».

За якийсь час він веде далі:

«Спинилися ми біля крамниці. Я ще й не загальмував, а він уже зіскочив. Ніби боявся, що я його випереджу. Сяє, як хлопчисько, коли йому щось пообіцяєш і він квапиться щось зробити для тебе, поки ти не передумав. Побіг підтюпцем до крамниці й приніс звідти стільки пакунків і торбинок, що його самого за ними не видно. А я собі гадаю: „Еге, друже. Ти, я бачу, надумав поселитись у цій машині й загосподарювати“. Ми поїхали далі й невдовзі знайшли підхоже місце, де я з’їхав з дороги. Він зіскочив, підбіг до дверцят і допомагає їй з дитиною зійти, та так, ніби вона з кришталю. А обличчя в нього все таке ж, ніби він уже майже на щось зважився, — не знаю, на що він там зважився з розпачу, — якщо тільки я чи вона чимось раніше не завадимо і якщо вона не прочитає на його обличчі, що він з розпачу на щось рішився. А на що — я й тоді ще не знав».