Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

— Побалакаймо спокійно, — сказав він. — Адже ти їси яйця. Чому ж мені не можна ковтати пташенят?

— Озирнися! — раптом боязко цвірінькнув Дарзі.

Але Ріккі-Тіккі зрозумів, що озиратися вже пізно. Він підстрибнув якомога вище, і в ту мить під ним стрілою шугнула голова Нагайни, злої й підступної Нагової дружини. Змія голосно, розлючено засичала: вона підкралась до Ріккі-Тіккі, щоб убити його. Ріккі впав на неї зверху; якби він був дорослий, то зараз умить перекусив би їй хребет. А так він, боячись, що вона встигне обернутись і вжалити його, швидко куснув змію гострими зубками, але не так сильно, як треба, і відстрибнув убік. А змія аж скрутилася від болю.

— Дарзі! Негіднику! — засичав Наг і потягся вгору, до пташки. Але Дарзі спорудив гніздо так високо, що ніякі змії не могли його дістати, і воно тільки гойднулось на галузці.

Ріккі-Тіккі сів на задні лапки й хвіст, мов невеличкий кенгуру. Очі в нього зовсім почервоніли — так буває з мангустами, коли вони злі, — і він, сторожко озирнувшись на всі боки, погрозливо зацокотів.

Та Наґ і Нагайна вже шурхнули в траву. Коли кобра схибить, вона ніколи не показує, що хоче зробити далі.

Ріккі-Тіккі не мав охоти гнатись за втікачами в хащі, бо не наважувався почати бій з двома ворогами відразу. Він побіг до будинку й сів на посиланій рінню доріжці — подумати. Бо думати таки було про що.

В старих книжках можна прочитати, що мангуста, коли її в бою вкусить кобра, лікується якимось зіллям. Та це вигадка. В такому бою все вирішує тільки бистре око й моторність. У кобри — удар, у мангусти — стрибок. Хто ж має такі бистрі очі. щоб устежити за блискавичним рухом кобриної голови? Тільки мангуста, і тому бій мангусти з коброю — це справжнє диво, ще більше диво, ніж будь-яке чудодійне зілля.

Ріккі-Тіккі знав, що він молодий і недосвідчений, і тому ще більше пишався, що зумів ухилитись від підступного нападу ззаду. Так пишався, що, коли прийшов Тедді й погладив його. Ріккі прийняв це як заслужену данину.

Та саме як Тедді нахилився, в піску щось ворухнулось і тоненький голосок промовив:

— Стережіться! Я — смерть!

То був Карайт, невеличка землисто-сіра змійка, що має звичку ховатись у дорожній пилюці. Вона ще небезпечніша за кобру — так само отруйна, але непомітна, бо малесенька.

Очі у Ріккі-Тіккі знов загорілися червоними вогниками. Він рушив до Карайта, пританцьовуючи й погойдуючись. — така ото хода в мангуст. Дуже кумедна хода, але вона дає мангусті змогу в будь-яку мить стрибнути вперед, назад чи вбік. З Карайтом битись страшніше, ніж із Нагом чи Нагайною, бо Карайт маленький і повертається так моторно, що, як мангуста схибить, він миттю вкусить її в око чи в губу. Та Ріккі цього не знав і сміливо прискакував та відскакував — примірявся, куди вгородити зуби. Карайт перший метнувся до нього. Ріккі відскочив убік, тоді стрибнув уперед, але Карайт устиг обернутись, і маленька сіра голівка ледь не ковзнула по плечу мангусти. Ріккі довелося перестрибнути через змійку, а вона знов обернулась до нього.

— Мамо! Тату! — захоплено крикнув Тедді. — Наша мангуста вбиває гадючку!

Мати Тедді перелякано закричала, а батько вибіг із дому з товстою палицею в руці. Карайту цю мить кинувся на Ріккі втретє, але знову схибив. А Ріккі стрибнув уперед, притиснув змійку лапками до землі, куснув її гострими зубками в спину зразу за головою і відкотився геть. За мить Карайт був неживий, і Ріккі-Тіккі вже хотів його з’їсти, починаючи з хвоста (за звичаєм усіх мангуст), але враз пригадав, що від ситного обіду стаєш важкий, млявий, а щоб битися зі зміями, треба весь час лишатися легким і моторним. Тому він тільки покачався під рициновим кущем, а тоді став несхвально дивитись, як батько Тедді б’є мертвого Карайта палицею.

«Нащо? — думав Ріккі. — Адже він уже мертвий!»

— Любий мій Ріккі, — зі сльозами на очах промовила мама Тедді й узяла звірятко на руки. — Ти врятував мого синочка від смерті! — і пригорнула його, сміючись і плачучи. Високий Чоловік теж похвалив Ріккі. а Тедді дивився на нього великими від ляку очима. Ріккі-Тіккі було трохи чудно, він не розумів, через віщо така метушня. Але він радів.

Коли посідали обідати, Ріккі дозволили гуляти по білій скатерці між тарілками та склянками, і він міг би тричі об’їстися самими ласощами; але він пам’ятав про Нага і Нагайну, і хоч йому було дуже приємно, що його раз у раз гладять та пестять, а Тедді садовить собі на плече, проте час від часу очі в нього червоніли, і він гнівно кидав свій бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»