Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Ріккі-Тіккі заплющив очі, бо думав, що і його вбило, але не розціплював зубів. А Наг сіпався в останніх корчах.

Високий Чоловік підняв Ріккі й гукнув:

— Алісо! Знов це звірятко. Цього разу воно врятувало від смерті нас із тобою.

Прийшла мати Тедді, бліда як крейда, і втупила очі в те, що лишилось від Нага.

А Ріккі поплентався до Теддіної спальні й насилу видряпався на ліжко. На м’якій подушці він до ранку облизував себе та обмацував — чи не поламав йому Наґ усіх кісточок.

Уранці, хоч усе тіло в Ріккі було ніби затерпле, він почував велике задоволення. «Лишається ще побороти Нагайну. — міркував він. — А її буде важче вбити, ніж п’ять Наґів. Та ще й діти її можуть щохвилини вилупитись — вона сама сказала. Ні, треба скоріше поговорити з Дарзі».

Ще перед сніданком Ріккі-Тіккі побіг до куща, на якому Дарзі виспівував у ранковій тиші пісню перемоги. Звістка про Наґову смерть уже розійшлась по садку, бо слуга викинув його труп на смітник.

— Гей ти, дурний жмутику пір’я! — сердито гукнув Ріккі. — Ще рано співати!

— Наґ помер, помер, помер! — заливався Дарзі. — Відважний Ріккі-Тіккі схопив його зубами за голову й не випустив. А Високий Чоловік приніс громову палицю, зробив нею «бабах!» — і Наґ розпався на дві половини! Більше він не ковтатиме моїх діток!

— Авжеж, авжеж! Але де Наґайна? — спитав Ріккі й пильно озирнувся довкола.

— До дірки в стіні приповзла Наґайна й покликала Нага. щоб вийшов негайно, — виспівував Дарзі. — Та вже неживий був її чоловік — його виніс на палиці чорний служник. Слава ж вогненноокому героєві Ріккі, великому переможцеві змій! — і Дарзі роздув горлечко, щоб завести пісню знову.

— Якби я міг добратись до твого гнізда, я б тебе навчив! — гукнув Ріккі-Тіккі. — Дурний співун. Тобі там угорі безпечно, а мені тут, унизу, треба воювати! Стули свій дзьоб хоч на хвилинку, Дарзі!

— Задля великого, славного Ріккі-Тіккі я все зроблю! — сказав Дарзі. — Що накажеш, переможцю страшного Наґа?

— Де Наґайна? Я вже вдруге питаю!

— На смітнику, біля мертвого Наґа. Слава Ріккі-Тіккі. білозубому Ріккі-Тіккі!

— Облиш! Краще скажи, де вона сховала свої яйця. Може, знаєш?

— На грядці, де дині, отам під парканом — там, де зранку найдужче сонце пече. Там, під широким листям, уже три тижні лежать вони…

— І ти досі не сказав мені? На грядці з динями, кажеш?

— Невже ж ти поковтаєш їх, Ріккі?

— Та ні, не поковтаю. Коли в тебе, Дарзі, є хоч крихта розуму, лети зараз на смітник, там прикинься, ніби в тебе зламане крило, і замани Нагайну сюди, до кущів. Мені треба на ту грядку, а як я бігтиму повз смітник, вона мене побачить.

Дарзі був відважний, але не дуже розумний: у його голівці не вміщалось більше однієї думки. Він знав, що Нагайнині діти вилуплюються з яєць, як і його власні, і йому здавалося, що нищити їх негарно. Але жіночка його була розумніша й знала, що з кобриних яєць вилуплюються кобри. Тому вона випурхнула з гнізда й лишила Дарзі гріти яєчка та доспівувати пісню про Наґову смерть. Дарзі був такий, як усі чоловіки.

А його жіночка полетіла до смітника і там жалібно-жалібно заквилила, безпорадно стрибаючи перед очима в Нагайни:

— Ох, крильце в мене перебите! Хлопчак із бунгало пожбурив у мене камінцем!

І застрибала ще безпорадніше.

Нагайна підвела голову й засичала:

— А! Це ти? Це ти остерегла Ріккі-Тіккі, коли я хотіла його вбити. Погане ж ти вибрала місце, щоб стрибати з перебитим крильцем!

І поповзла до пташки.

— Злий хлопчак поцілив мене каменюкою! — плакала та.

— Ну, потішся хоч тим, що я, з’ївши тебе, розквитаюся з хлопцем. Уранці мого Нага викинули на цей смітник мертвого, та ще до вечора хлопець у будинку лежатиме так само неживий. Нащо ти втікаєш? Однаково я тебе проковтну. Глянь на мене, дурненька!

Та жіночка Дарзі добре знала, що цього робити не можна: пташка, що гляне в очі змії, застигає від жаху і не може ворухнутись. Мала хитрунка стрибала далі й далі, жалібно попискуючи, але не злітаючи, і Нагайна погналась за нею.

Ріккі-Тіккі почув, що вони віддаляються від стайні доріжкою, і прожогом гайнув до грядки з динями. Там він розшукав біля паркана двадцять п’ять яєць — завбільшки з невелике куряче, але вкритих не шкаралупою, а білястою шкіркою.

— Саме вчасно прибіг, — сказав він, бо під тією шкіркою вже видніли малесенькі змійки, а мати колись навчала його, що юні кобри, тільки-но вилупляться, вже здатні вбити мангусту чи й людину. Він хутенько прокушував яйця й душив юних кобр, а тоді, перевертаючи їх на всі боки, ретельно перевіряв, чи не пропустив якого. Нарешті цілих лишилося тільки троє. Він зловтішно засміявся, та раптом почув, що жіночка Дарзі злякано зацвірінькала: