Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Яскравий синьо-білий димок хутко наближався: адже катер плив за водою. Вже видно було Гічкока на носі: він дивився в бінокль, і обличчя його було незвичайно бліде. Піру почав гукати, і катер повернув до острівця. Рао-сахіб у твідовому мисливському костюмі й семибарвному тюрбані помахав своєю вельможною рукою, а Гічкок закричав. Але спитати він нічого не встиг, бо Фіндлейсон сам перший запитав про міст.

— Якнайкраще! Боже, я вже не сподівався побачити вас живого. Вас же знесло на цілих сім косів. На мосту й камінчика не зрушило, а от як тут із вами? Я позичив катер у рао-сахіба, і він був такий ласкавий, що й сам з нами поїхав. Лізьте сюди!

— О, Фінлінсоне, з вами все гаразд, правда? Велика халепа була вночі, правда? Мій княжий палац теж протікає, хай йому чорт, і врожай по цілому князівству майже пропав. Завертайте самі, Гічкоку. Я… я нічого не тямлю в парових машинах. Ви змокли? Ви змерзли, Фінлінсоне? В мене тут є дещо попоїсти, але спершу хильніть як слід.

— Я вам безмежно вдячний, рао-сахібе. Справді, ви врятували мені життя. А як Гічкок…

— О! Він був сам не свій. Приїхав до мене серед ночі й збудив мене з обіймів Морфея. Я сам щиро стурбувався, Фінлінсоне, і теж поїхав з ним. А тепер мій головний жрець дуже сердиться. Вертаймось хутчіше, містере Гічкок. О дванадцятій сорок п’ять я повинен бути в головному храмі князівства, ми освячуємо нову статую. Якби не це, я б запросив вас на сьогодні до себе. Така нудота ці релігійні церемонії, еге, Фінлінсоне?

Піру, добре відомий команді катера, вже заволодів стерном і вміло вів суденце назад. Одначе, правуючи, він подумки орудував двофутовим уривком розчухраного дротяного троса, і спина, що її він шмагав, була спиною його гуру.

Це розповідь про те, як Ріккі-Тіккі-Таві переміг у двобої, що точився у ванній кімнаті великого бунґало в селищі Сеґовлі. Дарзі, пташка-кравець, допомагав йому, і Чучундра, мускусна щуриха, що боїться вийти насеред кімнати, а завжди скрадається попід стінами, давала йому поради. Але бився Ріккі сам на сам.

Ріккі був мангуста. Ці звірки хутром і пухнатим хвостом схожі на котів, але голівка в них як у ласиці, та й звички в них ласячі. Очі й кінчик носа, що весь час ворушився, були у Ріккі рожеві, і він міг дочухатися скрізь, де захоче, будь-якою лапкою, передньою чи задньою, а хвоста вмів розпушити так, що він ставав схожий на довгу щітку, якою миють пляшки. А коли він біг у високій траві, тоді лунав його бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»

Ріккі жив з батьком і матір’ю в норі над річкою; якось після рясної зливи річка розлилася, бурхлива вода підхопила бідолаху Ріккі й понесла його придорожним рівчаком. Він борсався, молотив лапками, а коли вгледів жмутик трави, то вчепився за нього й тримався щосили, поки не зомлів.

Коли Ріккі опритомнів, то побачив, що він лежить під палючим сонцем на доріжці в чиємусь садку, а над ним схилився хлопчик і каже:

— Мамо, ось мертва мангуста. Поховаймо її.

— А може, вона ще жива, — відказала хлопчикові мати. — Віднесімо її додому, хай обсохне й відігріється.

Ріккі-Тіккі принесли в бунгало, і там Високий Чоловік узяв його двома пальцями, подивився й сказав, що він не мертвий, а тільки задубів від води. Отож Ріккі вгорнули у вату, щоб відігрівся.

І ось Ріккі-Тіккі розплющив очиці й чхнув.

— Тихо, — сказав Високий Чоловік (він був англієць і недавно оселився в бунгало). — Не злякайте його, побачимо, що він робитиме далі.

Та злякати мангусту — це, мабуть, найтяжча в світі річ, бо ці звірятка від носика й до кінчика хвоста пройняті цікавістю. І гасло всієї їхньої породи — «Біжи подивися!» Ріккі глянув на вату, понюхав її й зміркував, що їсти її не можна, тоді оббіг кругом столу, сів на задні лапки, пригладив на собі шерсть, почухався й стрибнув хлопчикові на плече.

— Не бійся, Тедді, — засміявся Високий Чоловік — хлопчиків батько. — Це він хоче з тобою подружити.

— Ой, він мені шию лоскоче! — скрикнув Тедді.

Ріккі-Тіккі зазирнув хлопчикові за комір, потім обнюхав йому вухо, сплигнув додолу й почав терти лапкою носик.