Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Навпоперек вулиці, що веде до мечеті Вазір-Хана, лежить сонний поліцай без тюрбана на голові. Пасмо місячного світла падає йому на лоб і очі, але він і не ворухнеться. Вже близько північ, а спека начебто ще більшає. Майданчик перед мечеттю весь укритий тілами, і доводиться йти обережно, щоб ні на кого не наступити. Місячне світло посмугувало високий, оздоблений барвистим візерунком фасад мечеті широкими скісними смугами, і кожен сонний голуб у ніші чи закуточку стіни відкидає куцу, тупу тінь. Закутані в біле привиди зводяться мляво зі своїх сінників і пливуть у темні глибини будівлі. Чи не можна зійти на вершок великого мінарета й поглянути на місто звідти? В усякому разі, спробувати варт: може, двері на сходи не замкнено. Авжеж, не замкнено; але на порозі лежить у глибокому сні воротар, звернувши обличчя до місяця. Зачувши мою ходу, з його тюрбана вискакує пацюк. Воротар буркає, розплющує на хвильку очі, перевертається й знов засинає.

В чорних, як смола, лискучих стінах гвинтових сходів згромадилась уся спека доброго десятка палючих індійських літ. На півдорозі натикаюсь на щось живе, тепле, в пір’ї; воно хропе. Приступка за приступкою воно втікає від мене, лопочучи крильми, а нагорі виявляється жовтооким, сердитим шулікою. Десятки тих шулік сплять на цьому й на інших мінаретах і нижче, на банях мечетей. На такій височині вже чути ледь-ледь прохолодний чи бодай не такий гарячий вітрець; освіжені ним, гляньмо ж на Місто Страшної Ночі.

Картина для олівця Доре! Тема для пера Золя — оце видовище сну тисяч людей у місячному світлі й тінях. Усі покрівлі встелено чоловіками, жінками, дітьми, і повітря сповнене невиразного шелесту. У Місті Страшної Ночі не знають спокою, та це й не диво. Диво те, що вони ще можуть хоч якось дихати. Коли пильно вдивлятись у те лежбище, можна побачити, що воно майже таке неспокійне, як і денний натовп. Тільки рух у ньому не такий помітний. Всюди, де падає яскраве світло, видно, що сонні перевертаються з боку на бік, зсовують постелі, знов поправляють їх. І в схожих на провалля подвір’ях такий самий рух.

Безжальний місяць виставляє все те на очі. Він показує й рівнину довкола міста, і вузеньку, з долоню, смужечку Раві [60] Раві — річка, на якій стоїть місто Лахор. ген за мурами. Показує врешті сплеск блискучого срібла на даху майже під самим мінаретом. Якийсь сердега встав вилити глек води на своє змучене спекою тіло, і до мого вуха долітає ледь чутний хлюпіт. Ще дві чи три душі в далеких закутках Міста Страшної Ночі наслідують його приклад, і вода блискає, мов сигнали геліографа. На лице місяця набігає хмаринка, і все місто з його жителями, тільки-но виразно вималюване чорним по білому, темнішає — видно лише чорні плями по ще чорнішому тлі. Та невпинний рух триває — зітхання великого міста, подоланого спекою, і людей, що марно шукають спочинку. То тільки жінки з простішого люду сплять на покрівлях. А яка ж має бути мука в загратованих зана-нах [61] 3анан — жіноча половина дому. , де ще блимають декілька світильників? На подвір’ї внизу чути чиюсь ходу. То муедзин — ревний слуга Божий; але й йому слід би ще годину тому бути тут, нагадати правовірним, що молитва краща за сон — той сон, який не хоче зійти на місто.

Хвилинку помарудившись перед дверима одного мінарета, муедзин зникає в ньому, а незабаром якесь немов бугаяче ревіння — чудовий, громовий бас — сповіщає, що він зійшов на верх мінарета.

Певне, поклик його чути аж до берега змілілої Раві! Навіть здалеку, через широке подвір’я він приголомшує. Хмаринка пропливла, і муедзин вимальовується чорним силуетом на тлі неба. Вуха він затулив руками, і широкі груди його здіймаються й опадають — набравши повітря, він вигукує: « Аллах-о-акбар [62] Аллах-о-акбар! — Аллах великий! !»; тоді замовкає, щоб другий муедзин десь у напрямі Золотої брами підхопив той поклик: « Аллах-о-акбар! » Іще й ще, всього чотири рази; і вже з десяток людей попідводилися з ліжок. «Свідчу, що нема Бога, окрім Бога!» Який чудесний то клич — це оповіщення віри, що опівночі десятками підіймає людей з ліжок! І ще раз громом лунають ті самі слова, і муедзин аж сам стрясається від моці свого голосу; а потім нічне повітря починає густи новим перегуком: «І Магомет пророк його!» Здається, наче муедзин кидає виклики далекому обрієві, де грають спалахи літніх блискавиць, як помахи голого меча. Всі муедзини в місті кричать на повний голос, і люди на дахах потроху зводяться та стають навколішки молитися. По довгій паузі лунає останній поклик: « Ля іллаха іль Аллах! [63] Ля іллаха іль Аллах! — Нема Бога, крім Аллаха! (Побожний вигуку магометан). » — а потім знов спадає тиша, як пресувальна баба на паку бавовни.