Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Отак і тривало те мирне, добре оплачуване життя, поки Діса відчув, що йому вже знову хочеться напитися як слід. Йому кортіло справжньої пиятики. Бо невеличкі випивки, що ні до чого не приводили, тільки виганяли з нього мужній дух.

Він пішов до хазяїна і, плачучи, сказав:

— Моя мати вмерла.

— Вона вже два місяці як умерла — ще на тій ділянці. І торік уже раз була вмерла, коли ти в мене працював, — відказав плантатор, що трохи знався на звичках своїх робітників.

— Ну, то тітка вмерла, а вона була мені однаково як мати! — заголосив Діса ще дужче. — По ній лишилось вісімнадцятеро малих дітей голодних, і хто ж їх нагодує, як не я? — вигукував він, б’ючись головою об долівку.

— А звідки ти дізнався? — спитав плантатор.

— З листа, — відказав Діса.

— Таж пошти вже цілий тиждень не привозили! Йди працюй.

— На наше село страшна пошесть напала, й усі мої жінки вмирають! — заверещав Діса, тепер уже справді облившись сльозами.

— Покличте Чігуна, він з Дісиного села, — сказав хазяїн. — Чігуне, в оцього чоловіка є жінка?

— В оцього? — перепитав Чігун. — Та де! В нашому селі на нього жодна жінка й глянути не схоче. Краще вже за його слона заміж вийти!

1 зневажливо пирхнув. А Діса все голосив.

— Гляди, бо перепаде, — сказав плантатор. — Іди до роботи!

— Ну, то я скажу правду, як перед Богом, — у пориві натхнення пробелькотів Діса. — Я не напивався вже два місяці. Я хочу піти, щоб надудлитися як слід десь далі звідси, від цієї священної ділянки, й не наробити тут бешкету.

На хазяїновому обличчі майнула усмішка.

— Коли вже ти, Дісо, сказав правду, — промовив він, — то я б радий тебе відпустити, якби ж тільки хто міг дати раду твоєму слонові без тебе. Ти ж знаєш, що він тільки тебе слухається.

— Щоб ви, сяйво небесне, сорок тисяч років жили! Я ж піду тільки на десять маленьких деньочків. А потім повернуся, вірою своєю, і честю, й душею присягаюсь. А на цей коротенький час… чи дозволить мені неборожденний покликати Моті Ґаджа?

Діставши дозвіл, махаут пронизливо крикнув, і на відповідь могутній іклач виплив із холодку під купою дерев, де він посипав себе пилюкою, дожидаючи володаря.

— Світло мого серця, захиснику п’яних, горо сили, схили своє вухо! — сказав Діса, ставши перед ним.

Моті Ґадж схилив до нього вухо й привітав його хоботом.

— Я йду, — сказав Діса.

Моті Ґадж блиснув очицями. Він любив тинятись без діла, як і його хазяїн. Адже тоді можна зривати понад дорогою то се, то те смачненьке.

— А ти, стара сердита свинюко, зостанешся тут і працюватимеш.

Блиск у очах Моті Ґаджа погас, хоч слон і силкувався не показувати невдоволення. Він ненавидів корчувати пні, бо в нього тоді боліли ікла…

— Я піду на десять днів, солодкий мій! Підійми праву передню ногу, і я це тобі закарбую на ній, ти, кострубата жабо з висохлої ковбані! — Діса взяв кілок від намету й десять разів ударив Моті Ґаджа по ратиці. Слон хоркнув і переступив з ноги на ногу.

— Десять днів, — сказав Діса ще раз, — ти працюватимеш, тягатимеш колоди й корчуватимеш пеньки, а Чігун, оцей от чоловік, тобі наказуватиме. Підніми Чігуна й посади собі на шию!

Моті Ґадж загнув хобота гаком, Чігун поставив туди ногу, і слон підкинув його собі на шию. Діса подав Чігунові важкий анкас — залізне слоняче стрекало.

Чігун гепнув ним по Моті Ґаджевій голові, як мостильник гепає молотком по каменюці.

Моті Ґадж засурмив.

— Тихо, ти, вепре з дикої пущі! Чігун буде твій махаут на десять днів. А зараз попрощаймося, серце моє! Царю мій, владарю мій! Самоцвіте між слонів, лілеє табуна, бережи своє неоціненне здоров’я і будь чемним слоном. Прощавай!

Моті Ґадж обвив Дісу хоботом і двічі підняв його вгору. Така була в нього манера прощатися.

— Тепер він працюватиме, — сказав Діса хазяїнові. — Можна мені йти?

Плантатор кивнув головою, і Діса щез у лісі. А Моті Ґадж вернувся тягати пеньки.

Чігун був з ним дуже ласкавий, та однаково він почував себе самотнім і нещасним. Чігун дав йому грудку смачних приправ і чухав його під губою. Чігунів малий синочок ластився до нього ввечері, а Чігунова жінка називала його «рідненький мій»; та Моті Ґадж був старий парубок натурою, як і Діса. Він не розумів принад родинного життя. Він скучав за світлом очей своїх, за вечірньою квартою араку і за п’яною дрімотою, за шаленими побоями і за шаленими пестощами.

Одначе працював він добре, і плантатор дивом дивувався. А Діса тинявся дорогами, поки спіткав весільну процесію із своєї касти, пристав по неї і в гульні, танцях, пиятиці врешті згубив лік дням.